Ми п’ємо каву в затишній, щойно відкритій київській книгарні (нові величезні книгарні, вщент повні людей – ознака воєнного часу в Україні, окремий локальний феномен) і дивимося на стос щойно надрукованої збірки творів українського класика початку 19 століття – Григорія Квітки-Основ’яненка на поличці навпроти. На книжці написано великими літерами: «Конотопська відьма». Протягом п’яти хвилин книжку взяли погортати три людини, ще двоє просто хапнули й понесли примірника на касу. На п’ятій ітерації я не витримала і сказала побіжно, як про щось незначуще: «О, а я скоро це побачу». Подруга рвучко поставила філіжанку на столик і пропекла мене поглядом. Більше не треба було нічого пояснювати, адже новенька хрумка книжка творів письменника зі шкільної програми і черга покупців до неї – це все супутній результат театральної вистави, яка вже стала топовою, на яку неможливо потрапити, квитками на яку спекулюють, про неї всі говорять. «То де ти взяла квитки?» – питає подруга. – «Як тобі це вдалося?»
Моя відповідь була простою і водночас неймовірною як для столиці країни наприкінці другого року війни: я купила квитки у перекупщиків в інтернеті. За ціною, вп’ятеро вищою від офіційної (на щастя, ціна квитків у державних театрах все ще дуже низька).
***
Все, це все. Нарешті я безсило засинаю після довгої ночі повітряних атак. М'які й ніби пружні постріли протиповітряної оборони, небесний грім і звук падіння уламків, вібрація і дзеленчання скла, ні на що не схоже відчуття того, що стеля наді мною ніби скляна, страх обпікає посеред чорної ночі – всі ці відчуття все ще зі мною, в мені. Ці шість годин повітряної тривоги, швидкість і кількість ракет, неймовірність і водночас звична рутина атаки – все це під шкірою, в пам'яті, але я прокидаюся, – о боже, як пізно! – і особливих емоцій, окрім тупої задавненої втоми, в мене немає. Я вже знаю, що цей день, вважай, втрачено, бо такий стрес знижує когнітивні функції, не можу працювати, навіть прості побутові задачі потребують надзусиль і прірву часу. Все забуваю, багато туплю. Думаю: ну гаразд, щось треба було не забути… І тут бачу квиток в театр, який дбайливо виставила на буфеті як світлину. Угу, треба не забути, на шосту годину. Чи може, ну його?.. Бо бажання йти немає взагалі. Добре, піду, стільки чула про цей спектакль, зрештою, всього година двадцять без антракту, метро під землею довезе навіть під час тривоги.
Виходжу з метро – але не на звичну вулицю Городецького, як треба, аби йти в театр, бо цей вихід закритий з початку війни. Виходжу на Хрещатику і йду через Пасаж – красивий і напівпустий, іду повз прикрашені вітрини фірмових бутиків, але цей затишок і золотава ілюмінація оманливі: все не так, як треба, це просто картинка. Поодинокі перехожі минають вітрини, виглядають змученими і зосередженими власне на тому, щоби йти. Але раптом я бачу двійко дівчат, які йдуть геть іншою ходою – енергійно, весело, пружно. І я миттєво згадую, що я завжди легко відрізняла в натовпі тих, хто йде в театр, за цією особливою ходою – раніше, до війни. Та ні, не може бути, невже? Зрештою, чому б ні. Чому це мало змінитися, адже театр залишився? Йду за дівчатами, вони повертають за ріг – і впевнено вливаються в потік людей, які прямують до будівлі театру, в юрбу, що йде оцим впізнаваним натхненним театральним кроком. Поряд зі мною пані на підборах, он ще одна – у відкритих туфлях попри мороз. Перед театром класичний збуджений натовп, питають зайвий квиточок, перегукуються, чекають друзів. Але я поспішаю, бо треба ще встигнути в гардероб.
Заходжу в фойє через металошукач і розгублено зупиняюся – в гардеробі чомусь темно й пусто. «А де гардероб?» – питаю в жінки, що продає програмки. «Гардероб не працює», – незворушно відповідає вона. – «Бо раптом тривога, ми не встигнемо видати вам пальта. Повісьте собі на спинку крісла вашу шубу, та й по всьому».
І ось я в своїй ложі. Шурхіт залу тихіший, ніж зазвичай, але майже такий, як колись. В партері щонайменше п’ять жінок у червоних сукнях. В залі додаткові стільці де тільки можливо і жодного вільного місця. Ще б пак – це ж «Конотопська відьма», найжаданіший у цьому сезоні спектакль Івана Уривського, молодого зіркового режисера Національного академічного театру Франка. На цьому спектаклі аншлаг, шалений, нереальний – такий, про який мріє кожен режисер в світі, квитків нема ще з літа. Сама п'єса на основі української класики, кажучи відверто, ще недавно нікому особливо не була б цікава, але нині її хочуть всі.
Починається спектакль. З перших хвилин мені вже подобається все – і костюми, і декорації, і музика, і герої. М’язи тіла розпружуються, всідаюся зручніше. Раптом відчуваю, що припинила стискати зуби – тобто весь час до цього моменту я їх несвідомо зціплювала. Здається, що в тілі розпускається квітка радості від мистецтва, в залі чується перший смішок як реакція на жарт зі сцени, все забувається, життя прекрасне, ловлю кожне слово, кожен рух дуже неспішного, стриманого, філігранно продуманого дійства – чудова суміш питомо «франківської» театральної традиції з доробком бунтарів та вигнанців української сцени останніх десятиріч на кшталт режисерів Андрія Жолдака і Влада Троїцького. Постановка вже звично для новітньої української культури репрезентує наш особливий національний інфернум за допомогою інструментів глобального метамодерну.
Прем’єра цієї бурлескної комедії відбулась 28 квітня 2023 року, у вересні вже весь Київ знав, що треба сходити «у Франка», нині, в лютому, на цій виставі досі аншлаг.
Вистава витягає на поверхню, кристалізує все те, що ми хочемо бачити й чути, все, що нам зараз важливо, до чого ми б воліли долучитися як до джерела сили. На сцені два кольори – чорний і білий. Мінімалістичні, сучасні декорації та добре стилізовані народні костюми, так само як стилізований музичний супровід, відсилають до хтонічних глибин, підвалин української давньої культури. Перескочивши етнографічні деталі, така стилізація дає загальне враження – водночас питомо українське і, через вдале масштабування – дуже глобалізоване. П’єса наповнена гумором і фольклором, жартами, примовками й дитячими віршиками – і крізь це все виразно проступає потужна українська незбагненна сила, як актор другого плану, який щомиті впливає на дійство. Одна з героїнь, сільська відьма, в цій цілком побутовій гротескній історії намотує на кулак долі героїв, керує людьми як ляльками просто з цікавості або заради помсти. Але вона раптом стає уособленням нестримної темної енергії, до якої ми всі долучені, яка є ресурсом в часи, коли інших ресурсів не залишилось. Не дивно, що глядачі аплодують стоячи. Не дивно, що всі вистави, де є принаймні натяк на ці дві складові – глибинно історичне й метамодерне, та й взагалі всі спектаклі української класики – переживають друге народження, бо отримують нове прочитання.
Я знову відчуваю себе живою, світ повертає собі цілісність. Точка сьогодення, що висить у чорній прірві, обростає минулим і, здається, навіть майбутнім – і тут раптом голос із динаміка говорить: шановні глядачі, оголошено повітряну тривогу, пройдіть, будь ласка, в укриття.
Актори на сцені завмирають на моменті допиту одного з героїв у писаря, опускається завіса, зала вибухає оплесками.
Старенька жінка-капельдинер відкриває двері нашої ложі, просить «Тільки ви ж не стійте під театром, йдіть в укриття, вестибюль метро поряд». Ми йдемо сходами, всі в одязі, так незвично, і чуємо уривки розмов: «Боже які костюми!», «Пишуть, що це якийсь РЕБ, були б «кинджали» – було би швидко, збили і все». «Який він гарний, капець!». В фойє дуже зосереджена серйозна співробітниця театру: «Не стійте на вулиці, проходьте в укриття». Верхній вихід на вулиці Городецького відкрито під час тривоги.
Телеграм-канал:
«Наразі існує загроза застосування балістичної зброї, фіксується активність пускових, разом з тим можуть запускати фальш-цілі, в будь-якому випадку перебувайте в безпечних місцях».
Я стою у вестибюлі метро, станція якого не працює вже майже два роки. Вестибюль повний глядачів, усі навколо хвилюються. «Цікаво, чи не розхолодяться актори, не втратять атмосфери?» – «Та ви шо! Я минулого разу дивилась (щось нерозбірливо), після тривоги сіла і ще краще пішло, чудово зіграли».
Відбій. Усі швидко й так само зосереджено йдуть назад, у театр. Піднімаються сходами, всі в пальтах і шубах, сідають на місця. Дзвенить одразу другий дзвоник – і незабаром третій. Завіса піднімається.
Актори сидять так само, ніби цілу годину просиділи всю тривогу, завмерши на сцені, і першою ж фразою один з них говорить іншому текст, трохи відмінний від авторського: «Ну і впертий же ти хлопець! Я тебе вже майже годину питаю – ти бився?!» Зала вибухає оплесками, атмосфера відновлена миттєво.
Вистава закінчилася. Я кричу й плескаю як навіжена і бачу, як встає вся зала. В цих оплесках чується щось нове, інше, не зовсім театральне. Зала раз по раз потужно скрикує, як кричить великий звір, зала входить у свій власний ритм, аплодує – так гучно, завзято і затято, ніби хоче цим плесканням розігнати морок. Аплодуючи, глядачі пильно дивляться на сцену. Актори на сцені плескають так само, й так само уважно вдивляються в залу. І ніхто не всміхається.
Я впізнаю цей погляд. Багато разів бачила його під час небезпеки – в укритті, в потязі, просто на вулиці, та навіть оце нині в театрі на сходах під час тривоги. Люди обмінюються цим поглядом, щоби пересвідчитись, що поряд є інші і в разі чого можна діяти спільно. Цей погляд – перекличка. Перевірка зв'язку. В самому буквальному сенсі.
Досі зачарована спектаклем, я виходжу з театру на знайому маленьку площу – і раптом починаю плакати. Не можу зупинитись, ховаюся від людей, що виходять з театру, за дерева в малесенькому скверику поряд і ридаю як мала дитина, нестримно і невтішно. Тому що, як кажуть психологи, не можна відчувати щось окреме – відчуття або цілком заморожені, або прокидаються всі разом. Цей спектакль відкрив кран почуттів, який було запечатано майже два роки тому, і я ніби в одну мить ще раз відчула все, що сталося за ці місяці, відчула все – і жах, і відчай, і смерть друзів – але не тільки. Відчула, як тримає мене це місце, ця земля, скільки малесеньких невидимих корінців проросло з неї в мені і яке щастя – все це відчувати.
Купляю пиріжок із цибулею і яйцем в «Тітці Кларі» на розі, по дорозі до метро. Не хочу їсти, але треба заспокоїтись. Зупиняюся біля столика, щоб вдягнути рукавички, і продавець говорить: «За п’ять хвилин ми зачиняємось, тихого вам вечора, бережіть себе». «Дякую, навзаєм, ви теж бережіть себе!», відповідаю я. І йду в метро. Обличчя мокре від сліз, їм пиріжок, він, як завжди, дуже смачний.
Боже, скільки любові в цій війні. Скільки любові.
***
Сидячи в кафе, ми разом з подругою спробували повторити мій успіх з квитками за допомогою смартфонів, і я із здивуванням усвідомила, що ситуація вкрай динамічна й виразно змінилася буквально за два тижні. По-перше, квитків не було не лише на «Конотопську відьму» (на три місяці вперед), але й на всі вистави Івана Уривського в усіх столичних театрах. По-друге, складно було взагалі придбати квитки бодай на будь що не тільки в провідні, але й просто в більш-менш відомі театри – майже скрізь солдаут, подекуди залишилось кілька найдорожчих квитків у партері. Ну і чорний ринок перекупщиків не пасе задніх – ціни знову зросли.
Все це відбувається посеред війни, з усіма її жахіттями і просто побутовими проблемами. Всі театри підпорядковані суворому режиму реагування на повітряні тривоги. Жити складно, деякі актори з невеличких театрів, щоб якось вижити, паралельно працюють кур’єрами в «Глово». Багато хто з глядачів втратив роботу, або витрачає частину зарплатні на допомогу армії. Але попри все театральний сезон 2023-2024 в Києві просто нечуваний. Кількість аншлагових вистав у різних театрах зростає, можливістю потрапити в театр хизуються лідери громадської думки в соцмережах – і викладають свої фото з глядацької зали під час антрактів як доказ. У чому ж секрет?
Насправді спектаклі, квитки на які сьогодні так жадібно розкуповують глядачі, дуже різні. Частина з них була в репертуарі ще до війни і просто потрапила нині в хвилю загального театрального ажіотажу. Але постановки, що запустили цей потік, були створені вже під час війни – як от згадана королева аншлагів, п’єса «Конотопська відьма».
Поряд із класикою у воєнного театрального київського буму з’являється ще один епіцентр – вистави «про зараз». Нещодавно «Дикий театр», смілива незалежна комерційна антреприза, яка якимось дивом продовжує працювати в надскладних умовах, представила прем'єру під назвою «Тренди твітера». Зауважимо, п’єса Слави Юшкова (він водночас автор і режисер) позиціонується як трагікомедія – знову комедія, як і «Конотопська відьма». Вистава поставлена про гаряче сьогодення, от просто про нинішнє наше життя, причому поставлена колоритно. Цей спектакль, за великим рахунком, – один великий стендап з різними героями, які розповідають скетчі, по вінця повні нашого мемо-середовища, з піснями, соцмережами, хештегами і медійними персонами. Зала сміється, додає свої репліки, все дуже інтерактивно.
Але є в цій інтеракції ще один особливий вимір, і щоб його пояснити, треба трохи розповісти сюжет, він простий і короткий: російська ракета прилітає в будинок і люди чекають на допомогу державної служби з надзвичайних ситуацій – ну і власне не всі дочекались... Побутова українська ситуація.
І тут виникає дивний ґлітч у взаєминах життя і мистецтва. Серед безлічі особливих і корисних функцій, мистецтво виконує одну особливо важливу – воно створює дистанцію між людиною і травмою. Мистецтво робить травму сумісною з життям, огортаючи її м’якими стінами художності. Це його іманентна функція, те, що воно в принципі робить за визначенням. І з цього погляду спектакль «Дикого театру» можна порадити всім кінокритикам і найвишуканішим театралам світу. Вони отримають унікальні мистецькі враження геть різного характеру, але за однієї умови – перед спектаклем їм варто пожити принаймні тиждень в якомусь українському місті, наприклад у Києві. Або в Харкові, або в Одесі, Кривому Розі, Херсоні – власне, неважливо, в якому. Просто в якомусь українському місті нині, під час війни.
Коли за сценарієм в глядацькій залі звучить дуже знайомий звук близького прильоту ракети – серце звично пропускає удар, швидко думаєш, що ти не в укритті, а прилетіло десь поруч, згадуєш, що ти в театрі, потім – що ти і вдома не ходиш в укриття, а ще пізніше – що просто зараз може бути тривога і сюди дійсно прилетить. Тобто реальність щоразу прориває тканину мистецтва – і це дуже особливий глядацький досвід.
Одна з героїнь помирає, її дуже шкода, бо ти вже встигла її полюбити. Її смерть стається в ретельно спланований режисером момент, і ти як глядачка емоційно перебуваєш саме там, де за задумом режисера і мала бути. Але в той самий момент згадуєш людей, яких вбило ракетами хоча б за останні кілька тижнів у їхніх квартирах – з деякими ти була знайома через одне рукостискання – і добре розумієш, що те саме може статися з тобою в будь-яку мить, і це повсякденна реальність. Тебе весь час виштовхує з простору спектаклю в реальне життя, і набутий там досвід, якого ти ніколи не хотіла мати, змушує спектакль грати новими барвами й сенсами.
Вистава, позначена як комедія, дає можливість глядачам якось каналізувати ці відчуття або бодай оприявнити для самих себе тиск, у якому всі українці живуть щодня, щомиті, який став новою нормою. Але ж тиск нормою бути не може. Погляд з глядацької зали на самих себе на сцені на деякий час відключає емоційну депривацію, притаманну людям, що живуть в хронічному стресі – і ці відчуття водночас болючі і цілющі.
Останні десять років мені, жительці Києва, дали відповідь на цілу низку питань, які я ставила сама собі, коли дитиною вчила історію в школі. Не те, щоб я аж так хотіла знати ці відповіді – радше ні. Чому люди не сиділи вдома під час епідемії іспанки? Чому не тікали одразу, коли до них докотилася Друга світова? Чому верталися потім у вщент зруйноване місто? Тепер, здається, я маю відповідь ще на одне питання: як можливе вируюче культурне життя в місті в страшні для країни часи? Київ повен художніх виставок, спектаклів, концертів і культурних подій, нових книжкових крамниць – і тих, кому все це потрібно. Люди купляють книжки, ходять в театри, на виставки і концерти як навіжені. Бояться, біжать в сховище, ховаються від обстрілу під час повітряної тривоги, оговтуються – і знову повертаються в театр, музей, на концерт, в книжкову крамницю. Повертаються, щоби жити далі.
