Не помічати повітря – нормально. Лише коли дихати нічим, повітря стає дуже потрібним, помітним, нагальним. Брак окреслює лакуну – стає видимим те, чого нема.
У мене все працює дещо інакше. З якоїсь хвилі я просто усвідомила, що простір – це товща повітря. Як і вода, вона має свій смак, свій опір, свою вагу. Не просто так про задушливі приміщення говорять, що в них «важке» повітря. Не просто так перед грозою навіть відкритий простір «тисне». Товща повітря, про яку думаю я, пронизана радіохвилями. В Києві є квартали, де я дуже чітко уявляю собі їхні траєкторії. Залізобетон – це перешкоди, закапелок – і зникає звук, чути лиш білий шум.
Радіо для покоління моїх бабусь, дідусів, мами й тата було та залишається надзвичайно важливим медіа. Я росла в родині, що мала звичку слухати радіо, тож із дитинства навчилася впізнавати людей за голосами, а деякі старі «інтро» радіопередач досі можу впізнати з першого такту. Ще й бережу безцінну навичку слухати трансляції з парламенту – до речі, тривка й живуча європейська традиція – стежити й розуміти на слух перебіг засідання й голосування. Такі радійні діти, як я, вміють у правильній тональності наспівати, як пікають сигнали системи для голосування «Рада», не кажучи вже про сигнали точного часу. Та ідилічний радіопростір стрімко змінювався, коли я почала дорослішати.
З появою російського капіталу, котрий прийшов в Україну на початку 2000-х років, почали відкриватися однакові FM-«балалайки» з нон-стоп музикою, переважно російською. З ефіру зникає все схоже на розмовні радіостанції, все більше програм ведучі провадять російською. Державні радіостанції натомість поволі втрачають довіру аудиторії – щось вони програють на тлі «веселих» приватних радіостанцій із музичкою, щось втрачається разом із втратою медійної незалежності, прямо пропорційної до посилення контролю з державного боку. Могло видаватися, що радіо вже більше ніхто не слухає. Це було не так. Радіо тримали та втримали: одні працювали попри все, інші слухали. Чистий акт любові, який набув так багато сенсу після 2017 року, коли почалася реформа й створення Суспільного мовлення, а разом із цим – поновлення довіри до радіо. Щойно на хвилі повернулося життя – цікаві голоси, яскраві проєкти й непідцензурні новини – повернулися й люди по той бік приймачів. Про це мені нагадує інший спогад. Вулиця, де я їхала в машині з відчиненими вікнами, і повітря заливали звуки гімну з моєї магнітоли. Перехожі чули, дослухалися. То був День Незалежності, по радіо транслювали парад. Іще довоєнний, як часто тепер кажуть, апелюючи до реальності перед 24 лютого.
Наповнений радіохвилями простір став безцінним у мить, коли в Україні з’явилося словосполучення «російська окупація». Росіяни в тимчасово окупованих українських містах плекають інформаційну ізоляцію місцевого населення. Людям, які не отримують новин, трохи легше, як думають окупанти, розказувати байки про те, хто і що тут «навсегда». Та можна обірвати дроти з інтернетом або пошкодити вежі мобільного зв’язку, але не можна висмоктати з повітря нитки радіохвиль. Вони не мають кордонів, вільно снують. Не випадково мої колеги, які опинилися в окупації та вийшли звідти живими, згадують однакову деталь, попри різні географію та перипетії. Це знову й знову розказані історії про радіоприймачі, що їх переховували по хатах між сусідами від російських військових. І слухали ночами по черзі, на ранок переказуючи почуті новини. Трохи вільного вітру інформації, що літає без кордонів. Трохи повітря, що живить.
1 березня 2022 року світові медіа поширили видовищну світлину з київською телерадіовежею у вогні після атаки російських ракет. Одна з найболючіших сцен, які я бачила. Здавалося б, всього-на-всього метал і якісь метри висоти. Та в моїх очах – атака на ландшафт, який знаю з дитинства як найрідніший із видів з вікна. Навіть тепер, коли вже давно там не живу, саме цей краєвид із багатоповерхівки лівого берега мислю як свій. Того дня хтось дуже ворожий мріяв, що радіо замовкне, й кияни по першому тижню вторгнення залишаться в інформаційній тиші. Цього не сталося. Мереживо полагодили. Й утворили нове, зіткане з історій і слів підтримки поміж усіма, чиї найближчі працюють на радіовежах і біля радіовеж, в ефірі й коло нього – Львів, Вінниця, Рівне, Херсон… повний список був би довгим.
1 березня 2022, атака росіян на київську телерадіовежу
Ефір – легка субстанція. Проте лише після 24 лютого я усвідомила, наскільки важкою (та вагомою) є основа цієї легкості, її скелет. Вся інфраструктура, «залізо», дроти, антени, пульти й кнопочки додають ефіру крил.
Повітря тендітне. Проте невпинне.
Цими днями я часто згадую дослідження про роботу різних медіа у часи криз. Кожна європейська країна має подібну історію: в повінь, пожежу, буревій, у будь-яку стихію, що нищить електрику, мобільний зв’язок і телесигнал, залишається радіо, що продовжує звучати. Буквально рятуючи життя. Українські реалії доводять цю закономірність до аксіоми. Саме радіоефір повідомляв про «зелені коридори» з київських передмість, про початок евакуації (і зрив, і другу спробу початку евакуації) цивільних з Маріуполя. Таких подій можна назвати чимало, кожна з них залишила свій слід у пам’яті ведучих, котрим випало про це оголошувати в ефірі. Добре, якщо це спогади про оголошення кращих, а не гірших новин. От би випало ефірити в день Перемоги, еге ж?
Тих, хто слухали чи слухають радіо в ці непрості дні, я зустрічаю постійно. І хоч мого обличчя ніхто не знає – голос не приховаєш. Хтось дякує за спокійне звучання в ефірі у перші дні по вторгненню. Хтось за це ж критикує. Хтось тішиться обсягам новин. Хтось хвилюється, що стало менше розмов на ту чи іншу тему, байдужих нема. Цей нерв ми з колегами відчули з перших годин, намагаючись навпомацки вловити вібрації навколо. Чи нормально говорити про поезію? Чи нормально слухати класичну музику в ефірі? Готових відповідей ніхто не давав, бо ці запитання раніше не виникали. Пригадую, буквально за добу до 9 березня 2022 року нам вдалося зібрати разом з десяток відомих українців та українок – зірок культури, які читали фрагменти з «Кобзаря» Тараса Шевченка. Ті записи не були студійними, всі записували себе на смартфони чи диктофони – кожен хто де, тобто там, де вони були в ту мить. Комусь для цього довелося довго чекати затишшя між обстрілами. Буквально за ніч до ефіру ми все змонтували, проте дуже вагалися, як саме варто це озвучувати. Можливо, людям взагалі не до поезії? Реальність здивувала нашу команду. Щогодини звучали записані голоси митців і голоси наших ведучих, які читали в ефірі свої улюблені поезії. Того дня нас засипало відгуками про те, скільки сили нашим слухачам принесла потужна українська класика. Багато місяців по тому ми отримали повідомлення від жінки з одного з окупованих передмість Київщини. Вона згадувала артобстріл, який проживала лежачи на підлозі з навушниками в вухах, слухаючи Шевченка. Певно, то могли бути його слова «Борітеся – поборете».
Радіо воєнне є джерелом цікавих відкриттів. Наприклад, що війна в житті редакції трапляється не вперше, і що в архівах українського радіо можна знайти папери наших попередників про те, як і хто готувався до мовлення воєнного часу. Найцікавіше читати про робочі факапи у воєнних реаліях, от тільки це відчуття цікавості швидко змінює певна тривога. І сподівання, що нікого тоді за це не розстріляли… Війна й так є достатнім ризиком, особливо в СРСР сталінських часів. Мені сьогоднішній дуже цікаво уявляти собі радіопоїзд, який їздив вздовж лінії фронту, поки в ньому колеги попередніх поколінь створювали радіопрограми. Той фронтовий філіал радіо називався «Дніпро». А українська (урядова!) радіостанція називалася іменем Тараса Шевченка. На хвилі «Дніпра» 1943 року вперше прозвучала мелодія пісні «Реве та стогне» на слова Шевченка як позивні радіостанції – от тільки не знаю, чи використовували слово «позивні» в ті часи. Зате знаю, хто це першим заграв – бандурист Андрій Бобир, який по війні очолить оркестр народних інструментів Українського радіо. До того, у воєнні часи, він був пілотом бойового винищувача. Всі на Хрещатику 26, де розміщується українське радіо, знають, що він на фронті сам собі змайстрував бандуру з дюралюмінію та якихось запчастин від гітар і мандолін. Цей інструмент нині зберігається в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва. Та під час війни Бобир не розлучався зі своєю бандурою (в цьому місці люди з радіо хором нагадають, що він клав її в крило свого літака та разом із нею літав на завдання – дуже романтично).
Колись давно я не могла збагнути, чому фільми про Другу світову показують сцени, де люди такі красиві, а чи вдають це. Наприклад, навіщо жінки того часу, не маючи доступу до панчіх, малювали олівцями імітацію шву на своїх литках. Або, згадуючи інші кліше, чому продовжували робити зачіски чи макіяж, ідучи на роботу під час війни? Думаю, після 24 лютого я тепер уже можу не лише уявляти, як колеги воєнного часу допасовують костюм до ладу, перш ніж сісти перед мікрофоном. Я можу це згадувати з особистого досвіду. Щоденні ритуали важливі принаймні як жест стійкості – ми тримаємо їх, немов частокіл і захисний рів довкола власних звичок. Неначе острівець «довоєнного» часу, це власна паралельна реальність перемоги. Також багато важить пам’ять тіла, його праця й механіка. Зсутулені плечі тиснуть на легені, тож вдихається менше повітря, тож набагато складніше говорити. Робота перед мікрофоном потребує можливості й простору для дихання на повні груди, вільної міміки й широких жестів людини, яка зручно стоїть або сидить. На мене особисто також дуже впливає внутрішній стан, який можна відкалібрувати станом зовнішнім. Я знаю, як впливають на голос макіяж або красива блуза чи улюблена прикраса, охайна зачіска та зручне взуття. Саме тому навіть у підземному укритті пізно вночі, коли Українське радіо транслює «Концерт для України» наживо з Нью-Йорка, просто зі сцени Метрополітен Опери, я як ведуча намагаюся додати собі «оперного» вигляду. В середині березня 2022 року це доволі марна задача. Проте я знаходжу в косметичці червону помаду, а в глибині душі – трохи сил попрасувати сорочку, яку вдягаю замість футболки й светра. Все це додає трохи більше сонячних ноток у голос, поки я намагаюся думати про аудиторію та балансувати між оголошенням хору «Va, pensiero» з «Набукко», повідомленнями про нові повітряні тривоги та власними слізьми й потребою час від часу виходити зі студії, аби потамувати схлипування.
Українське Радіо, як і вся країна, проживає війну з 2014 року. Ми маємо колег, які пішли служити ще десять років тому – хтось із них уже вдруге повертається на фронт. Цей досвід впливає на всю команду, щонайменше першими спільними досвідами краудфандингу чи інших волонтерських ініціатив – від концертів на передовій до зборів на ті чи інші військові потреби. Сьогодні я чудово знаю, як виблискують очі людини, яка радісно каже на ходу, коли ми перетинаємося в коридорі: «Сьогодні я закрила збір і сплатила за тепловізор». І знаю, що в обідню перерву можна встигнути прогулятися до крамнички в сусідньому кварталі та викупити замовлений друзями дрон – до речі, він чудово влазить у мою рожеву складану торбу-шопер, з якою в довоєнні часи годилося робити більш легковажні покупки. Ціную зустрічі з мобілізованими колегами. Котрась – вперше за два роки, геть коротка, аж іскриста. Інші – ще коротші. Всі – нехай це не дивує – з обговоренням творчих планів. Мрію, щоби те майбутнє настало. Й водночас привчаю себе якомога менше планувати. Будь-який прямий ефір легко скасує перша-ліпша повітряна тривога. Добре, якщо це лиш навчальні маневри яких-небудь російських «мігів». Погано, якщо це російські ракети, що по три-чотири години літають над Україною, несучи з собою смерть. Крім смерті, вони часто несуть зміни поточних планів. Так, виявляється, на верстку ефірів може вплинути і «я цілу ніч через обстріл не спав, тому до студії не доїду», і «в нас зникло світло, не включуся», і «наразі перекрили дорогу, стою в корку». Тут потрібна доза спокою та гнучкості.
Будівля українського радіо, вул. Хрещатик, 26. Знімок: Савелій Барашков
Радіо проживало направду винятковий досвід у часи блекаутів. Минулої зими, чи то пак уже наприкінці осені стало зрозуміло, як сильно змінився контекст. Людей, які живуть без електрики, очікує низка інших обмежень. У кожного було своє «бінго» – відсутність води, опалення, інтернету, мобільного зв’язку. Та більшість людей у години без електрики втрачали доступ до інформації. Не могли ані телевізор увімкнути, ані читати новини на смартфоні. Саме в цей час виникає нова хвиля попиту на радіоприймачі – всі шукають пристрої, що можуть працювати на батарейках або акумуляторах. Саме радіо на декілька місяців перетворилося на основний комунікатор. З власного досвіду знаю, як уважно слухала-вичікувала повідомлення про відбій повітряної тривоги в Києві – вдома саме пропало світло, і я не розуміла, чи можна виходити з прихистку назовні. В ті дні добре було жити саме в студії радіо – бодай через доступ до електрики з інтернетом. Я жодного разу не залишалася там ночувати, та саме з тих часів у моїй офісній шафі зберігається декілька змін білизни, запасний одяг на день чи два, плед на випадок ночівлі, нова зубна щітка й зубна паста, інші гігієнічні штучки. Дуже хочу, аби вони ніколи не знадобилися, й над моєю надмірною завбачливістю колись можна було би просто посміятися.
Колеги з інших країн часто просять показати їм радіостудію в укритті – вони зазвичай називають це місце «бункером». Іноді я відчуваю їхнє мало не дитяче збудження й цікавість від можливості побачити щось цілковито незвичайне. Не певна, чи вдається відповідати таким очікуванням, адже радіостудія – це радіостудія, в ній немає нічого надзвичайного. Стіл, стільці, подвійні непроникні двері, мікрофони, пульт, комп’ютери, мікшери з фейдерами, екрани, інтерфейси. Все доволі звичайне – в незвичайних обставинах, так. Моє власне упередження чомусь уявляє, що колегам хотілося би чогось більш видовищного. Можливо, глибшого підземелля, товщих дверей, похмуріших стін і стель. Але тут радше охайно, працює вай-фай, є обладнані робочі місця. Тут ми ефіримо, п’ємо каву, проводимо наради онлайн і навіть сміємося. Вже й не знаю, наскільки це відповідає уявленню про те, яким має бути місто у війні. Моє місто у війні знаходить сили для усмішки баристі, коли забираю свою склянку з гарячим напоєм після тривалої повітряної тривоги. Моє місто у війні бере з собою в укриття настільні ігри. Моє місто у війні ходить слухати онлайн-лекції під час блекаутів у сусідній кіоск, де власники поставили генератор і не виганяють сусідів із ноутбуками. Моє місто у війні вслухається в повітря, слухає, як звучить простір.
Та головне моє відкриття про радіо на війні – відчуття надзвичайно близької присутності аудиторії, дихання й уваги кожного зі слухачів і слухачок. Як це сталося? Певно, через ті самі невидимі нитки, що нас пов’язують. Не можуть не пов’язувати після спогадів про те, як твій голос слухали потай вночі в окупації, слухали в навушниках під обстрілами. Після спогадів про те, як блокпости першої доби вторгнення реагують на прес-карту з заповітними словами: Суспільне, Українське радіо, Радіо Культура. Після спогадів про те, як хтось дві доби в дорозі слухав тільки радіохвилю, бо всі інші мовчали – FM-«балалайка» з музикою не рятує під час війни. Як твій голос звучав під час високої води з підірваної росіянами Каховської ГЕС, і що про це знайомому репортеру говорили на камеру місцеві, згадуючи той досвід. Твій голос чують люди в окупації, для яких радіоефір – один із небагатьох зв’язків із рідною землею, нагадування про те, що ми поруч, і дуже скоро знову будемо разом. Саме твій голос звучав у машині військових, які їдуть на завдання та пишуть за кермом щось типу «Їду Бамбасом, чую тебе по радіо». Мені би хотілося впустити цей голос з війни в ефір, дати змогу звучати й говорити від першої особи, створити обставини, де це було би легко й комфортно… до речі, наскільки взагалі слово «війна» та «комфортно» можуть звучати в одному реченні? Десь у цій рефлексії на Радіо Культура ми свого часу придумали записувати радіоесеї – тексти військових у їхньому авторському виконанні. Наразі проєкт лиш бринить-зароджується, проте це не перша наша спроба роботи з подібними текстами. Щороку команда записує голоси військових поетів і прозаїків. Деякі такі читання перетворюються на повноцінні поетичні вечори, що звучать у радіоефірі – як це сталося під час Книжкового Арсеналу 2023 року. На жаль, деякі з записів звучать в ефірі вже посмертно. Важко забути, як на прощанні із загиблим на війні поетом і солдатом Максом Кривцовим у холодному київському повітрі звучав його голос, його поезія – те, що свого часу записали саме на Радіо Культура.
Мені би хотілося, щоби голоси живих у ефірі не перетворювалися на голоси тих, кого чуємо post mortem.
Радіо вже сто років. Українське радіо 16 листопада теж святкувало цей рубіж. Подібні ювілеї відзначають також глобально, наприклад, Всесвітній день радіо 13 лютого 2024 року має за центральну тему саме сторіччя радіомовлення. В цих числах є певний парадокс і дуже потужний заряд іронії, принаймні, я це відчуваю. Чому? Бо радіо вже так давно намагаються поховати як «старе» медіа, що його нібито має замінити щось інше. Поволі замість тотальної моди на відео приходить мода на онлайн-формати аудіо – подкасти… які поволі еволюціонують до стрімів, пробують себе у форматах наживо, тобто в ефірі. Час минає, радіо звучить – у тій або іншій формі. Можна обирати дуже прагматичні причини (радіо доступне без електрики навіть в екстремальних ситуаціях), а чи більш ірраціональні (те, що ми чуємо й дослухаємося, є більш інтимним, ніж те, що бачимо) – вони всі пояснюють щось, але не пояснюють нічого.
Просто це щось у повітрі. Як любов.
