“Це лише виставка” – частина Київської бієнале, що відбувається в галереї Лабіринт у Любліні. Пишу про неї і не знаю, як нині виглядає та “лише виставка”. Поїхав подивитися на неї ще перед святами. Проєкт тривав уже кілька тижнів поспіль, та експозиційні зали були відносно порожніми. Автори й авторки робіт, на які я дивився, а також ті, яких не побачив, – українські митці й мисткині – служать в збройних силах і перебувають на фронті війни з Росією.
Порожні виставкові зали мають свої переваги, в них залишається багато місця для питань. На кшталт того, в Адорнівському дусі – чи можливе мистецтво в часі війни, і на яких умовах? Або: чим є сьогодні і для чого служить Київська бієнале? Або ще таке: як пам’ятати про бої в Україні, про ту лінію, яку починаємо забувати, хоча вона ж нікуди не зникає, а навпаки стає щораз виразнішою, бо чимдужче насичується кров’ю? І ще: де перебуваємо ми, будучи в Любліні, в Польщі загалом? Ми все ще в післявиборчій ейфорії, бо праві популісти не виграли? Чи ми все ж у лещатах витісненого страху війни? Як далеко війна від нашої свідомості, наших домів, інституцій культури?
*
Люблінський Лабіринт – особливе місце на мапі польського мистецтва, унікальна інституція. Чи краще сказати, особливим є те, як нею керує його директор Вальдемар Татарчук? Зрештою, слово “керує” тут не зовсім пасує. Татарчук, перед тим як став менеджером мистецьких проєктів, був митцем і ніколи не переставав ним бути. Він радше виконує роль директора. Якщо в Польщі й існує інституція, яка є не лише бюрократичною структурою, а передусім мета-справою, маніфестом, перформансом, то це Лабіринт.
Лабіринт радикалізувався в часі “покращень”. Вже на початку цих процесів, у 2016 році, коли в мистецькому світі, крім Міністерства культури, ще мало що було "захоплено", Татарчук скликав у Любліні конгрес ліберальних творчих спільнот. Запросив, щоби під гаслом “Де-мо-кра-ті-я” порадитися, як у сфері мистецтва опиратися реакційно-авторитарним зазіханням влади. З усієї Польщі з’їхалося багато учасників, ще більше було сказано, але рішень було знайдено небагато.
“Проти влади не попреш” – таким загалом були висновки конгресу. Його учасники роз’їхалися по своїх інституціях і майстернях провадити свої справи, як зазвичай. Поки є можливість. Татарчук залишився в Любліні з іншими висновками. Він обрав шлях протистояння “покращенням”.
Як саме? 13 червня 2020 року під час передвиборчого мітингу в рамках президентської кампанії Анджей Дуда відпускає свій знаменитий дотеп про ЛГБТ-спільноту. "Вони намагаються сказати нам, пані та панове, що вони люди. А це просто ідеологія", – вигукує глава держави, звертаючись до публіки, яка зібралася в місті Бжег Опольського воєводства.
А вже 11 днів пізніше в Лабіринті відкривається проєкт під назвою “Ми – люди”. В описі сказано, що це “спільна виставка-реакція на гомофобні випади президента проти ЛГБТ+”. Виставка має на меті показати, що мистецькому середовищу не байдуже, як поширюється гомофобія та різні прояви дискримінації. Щоби сприяти злу, достатньо його не помічати”. Акція має форму масового руху, в ній беруть участь понад сто митців, відповідаючи на заклик директора Лабіринту додати свій голос, висловити свою позицію.
"Ми люди", 2020, галерея Лабіринт
Татарчук завершує 2020 рік проєктом "Ти ніколи не йтимеш сама" – реакцією на демонстрації страйку жінок, що прокотилися Польщею тієї осені. Це не так виставка у строгому сенсі, як архів протестів, сховище банерів, простір для швидких постмистецьких інтервенцій – демонстрація у формі виставки.
Жодної з цих подій не було в планах інституції. Вони народилися з нагальної потреби часу. Татарчук готовий блискавично змінити програму галареї, щоби зареагувати – рушити за етичним імпульсом, протистояти, протестувати, проявити солідарність.
Така позиція мала свою ціну. Люблінські депутати від "Права і справедливості" взяли керівника Лабіринту на олівець, місцевий телеканал TVP знімав про нього огидні сюжети, виставивши його чорним, чи то пак, веселковим "народовольцем", розбещувачем молоді та ґвалтівником дітей (за те, що він підтримував репродуктивні права жінок). Міністерство культури намагалося заблокувати продовження його контракту з Лабіринтом. Татарчук працював півтора року під політичним вогнем, не маючи певненості у своєму майбутньому, і був змушений пройти два конкурси, перший з яких він програв, хоча був єдиним кандидатом, що постав перед комісією, в якій домінували представники "покращень". Зрештою, завдяки підтримці міської влади, він вийшов з цих перипетій неушкодженим і не лише повернувся до інституції через вісім місяців, але й дочекався кінця правління уряду правиці.
"Ти ніколи не йтимеш сама", 2020, галерея Лабіринт
Тож маємо хепіенд. А що далі? Чи в результаті виборів 15 жовтня народиться якийсь новий порядок з урахуванням уроків, які ми винесли за останні вісім років? Чи все ж після краху консервативної (контр)революції послідує відновлення (ліберального) старого режиму?
Навіть якщо останній сценарій реалізується, у випадку з Лабіринтом не варто очікувати повернення до “звичного бізнесу”. Мало того, що Татарчук опинився в чіткій опозиції до владних "покращень", так він ще й за останні кілька років дистанціювався від польського арт-процесу – навіть попри те, що їх пов’язували антипісівські настрої. "Покращення" встигло захопити багато інституцій, але, зрештою, не одразу і не всі. А нав'язування свого наративу в мистецтві ПіСу взагалі не вдалося. Національно-католицьке бачення культури виявилося абсолютно непереконливим для більшості митців. Культурна політика "покращень" була такою безнадійною, що навіть пристосуванці визнали, що в довгостроковій перспективі в мистецтві з цією владою можна більше втратити, ніж здобути. Таким чином, у розпорядженні влади в мистецтві залишилися лише фанатики й невдахи. Тим часом мистецький процес був змушений обходитися без центральних, національних галерей, таких як Захента чи Уяздовський замок, а також без міністерських коштів, які влада роздавала "своїм", але мейнстрім все одно продовжував текти, оминаючи захоплені владою інституції.
Однак спільний супротивник, схожі погляди на багато політичних питань і повага оточення до Татарчука за його позицію не означають, що директор Лабіринту і мейнстрім сучасного мистецтва в Польщі мають спільне бачення мистецтва. Простіше кажучи, Татарчук уже давно не грає в одну гру зі світом мистецтва. Гра арт-світу насправді є досить традиційною. Цей консерватизм не стосується світоглядних питань, бо в цьому вимірі мейнстрім має прогресивну позицію. Однак модель мистецького життя та економіки, яка в ньому утверджується, ґрунтується на таких традиційних поняттях, як культ шедевру, сильна позиція автора чи формат класичної виставки, особливо персональної. Цей традиціоналізм відображається навіть у виборі художніх засобів: роки "покращень" були, в основному, періодом тріумфу станкового живопису; в Польщі переважна більшість сучасних мистецьких зірок, особливо молодих, спеціалізується на створенні олійних полотен.
Мода на живопис Лабіринт оминула. Це не означає, що в галереї не виставляють картини. Йдеться радше про зміщення фокусу з культу твору і художника як бренду на колективні дії, процеси, квір-сторітелінг, створення безпечних просторів для виключених осіб, на організацію громадянського руху. І важко позбутися враження, що в очолюваній Татарчуком інституції мистецтво як носій суто художніх (не кажучи вже про ринкові) цінностей давно перестало займати центральне місце. То що ж є центральним? Питання рівності та емансипації, а також свободи і прав, яких позбавлені меншини та дискриміновані групи всіх видів; мистецтво в цьому контексті цікаве як політика, що практикується іншими засобами – як творча, нетрадиційна форма соціальної активності. Лабіринт – це, безумовно, постмистецька інституція.
Поетику галереї чудово відображає поточна виставка "Чарівниці з Місяця. Врятуємо світ – ми, молоді й дід". Стіни й підлога головної виставкової зали Лабіринту (який займає постіндустріальну будівлю на околиці історичних районів Любліна) густо вкриті графіті, гаслами, плакатами, наклейками і малюнками. Це спадок "Curort Vieniava" – проєкту-в-проєкті, який тривав у галереї з березня до кінця минулого року. Він включав у себе резиденції художників на основі відкритого конкурсу, заходи, концерти та своєрідний гайд-парк для молоді. "Ми заохочуємо вас до вільного самовираження, – оголосили в галереї, – не лише малюючи чи пишучи на стінах! Маєш вдома твори мистецтва? Принось їх сюди! Хочеш написати маніфест на картоні й прибити його до стіни? Зроби це! Маєш цікаве відео, яке хочеш показати? Чекаємо на нього! Думаєш про перформанс чи перформативне читання? У тебе є простір для цього! Нехай форма не буде обмеженням. Ми не вимагаємо художнього підходу до теми. Не обов'язково мусиш бути мистецькою людиною. Тут панує повна свобода, і можливість дій та інструментів є вільною. Відчуваєш бажання поплисти? Час покаже напрямок нашого руху. (...) Найважливішим є процес, а не кінцевий продукт".
Всюдисущі сліди цього процесу утворюють каркас "Чарівниць...", концепція якої, як читаємо в кураторському описі Матеуша Вшелякого, народилася за келихом вина під час дискусії про порятунок світу. Формально це групова виставка, але більше схожа на одну велику, колективно створену інсталяцію. Вона складається з виразних скульптур з перероблених матеріалів, цифрових фільмів, клаптикових банерів, фігурок з пап'є-маше і навіть однієї пісні протесту. Деякі з учасниць і учасників, такі як Барбара Ґрика та Пшемислав Піняк, є знаними постатями у світі мистецтва. Але вже Куба Нєдзвєдзь, який з'являється на виставці під псевдо HERR WUNDER, є, формально кажучи, непрофесійною і, до того ж, дуже молодою творчою особистістю – однією з багатьох, хто нещодавно потрапив до Лабіринту просто з мистецьких маргінесів.
"Чарівниці з Місяця", 2023-2024, галерея Лабіринт
Саундтреком до виставки став сет білоруського діджея Madmapper, політичного біженця, який минулого року перебував на резиденції в Лабіринті. Усе це має неопанкову квір-енергетику, що нагадує звалище металобрухту, де визріває ідея якоїсь революції, бунту, демонстрації – а може, і всього вищезгаданого одразу.
Топографія Лабіринту така, що треба пройти через "Чарівниць із Місяця", щоби потрапити до "Це лише виставки". Це перехід між двома різними світами. Те, що один з них розміщується лише за крок від іншого, – важливо.
Коли я був у Лабіринті в середині грудня, у мене склалося враження, що "Це лише виставка" – не виставка, її насправді немає. У зануреному в глибоку напівтемряву просторі виднівся лабіринт архітектурних споруд і конструкцій, що нагадував міський пейзаж. На стіни проєктувалися зображення чистого блакитного неба.
Цю сценографію, а точніше інсталяцію, створив Вальдемар Татарчук, який використав для її побудови фрагменти та залишки попередніх виставок, що проходили в Лабіринті. А небо з проекції – це небо над Любліном.
Я блукаю цим примарним містом і нарешті натрапляю – все ж! – на роботи. В одному місці я знаходжу таємничу, медитативну інсталяцію Юрка Вовкогона, присвячену Євгену Гулевичу, який загинув на фронті. В іншому – пронизливі червоні картини Лесі Хоменко, які художниця написала за фотографіями Макса Роботова; Макс створив nois-саундтрек, що супроводжує показ картин. В іншому місці на стіні наклеєний великий чорно-білий принт – фотографія Богдана Бунчака, на якій зображені четверо молодих людей на тлі вкритої графіті стіни в якомусь українському місті. Фотографія ідеально пасувала би для обкладинки альбому рок-гурту. З підпису дізнаємося, що це друзі художника і що їх звати Матвій Рубан, Лука Басов, Марк Чегодаєв, Іван Скорина. Матвій, Лука, Марко та Іван, тобто не чотири рокери, а чотири євангелісти? Чи, радше, четверо потенційних призовників до армії? Де вони сьогодні? Чи виїхали вони з України? Чи залишилися вдома? Чи воюють на фронті, як автор фото?
Такі питання виникають, оскільки виставка показує (і водночас не показує) роботи українських художниць і художників, які перебувають в армії, захищають свої домівки, воюють з путінськими агресорами. Вони опинилися на війні як добровольці чи призовники, на початку конфлікту чи зовсім недавно; зараз ці відмінності вже не мають значення. А мистецтво? Чи має воно значення у воєнний час?
З часу мого візиту в Люблін кількість робіт на виставці повільно, але неухильно зростала. 12 січня відбулося друге відкриття проєкту. Картини Софії Помогайбо вже висять у Лабіринті, виставлені роботи Любомира Тимківа; проєкт триватиме до березня і, сподіваюся, до Любліна приїде ще більше робіт. Наразі у сценографії, збудованій Татарчуком, є ще багато порожніх куточків. Контакт із людьми на фронті іноді буває складним, перевезення робіт може мати логістичні труднощі, та й нелегко створювати нові речі, коли митець перебуває в окопах. Однак у драматургії виставки, яка поступово виринає з невідомості вже кілька тижнів поспіль, не йдеться про демонстрування практичних складнощів, пов'язаних з участю художниць і художників-військових в інституційному процесі. Невизначеність – як виглядатиме виставка через тиждень? наприкінці? де роботи? де художники? що з ними відбувається? – не лише притаманна поетиці проєкту, але власне і є його темою. І роботи, які ще не з'явилися в Любліні, так само сповнені сенсу, як і ті, що вже приїхали до Польщі; вони про мистецтво в надзвичайному стані.
"Це лише виставка", 2023-2024, галерея Лабіринт
Тому мистецтво в часі війни має значення, особливо в контексті зіткнення між Україною та путінською Росією. Зрештою, цей конфлікт є не лише боротьбою між двома арміями, але й між двома політичними культурами, двома баченнями соціального та міжнародного порядку; кортить сказати, що це "зіткнення цивілізацій". На початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, у квітні 2022 року – лише через два місяці після невдалої спроби путінських військ захопити Київ – я був у Венеції на відкритті великої виставки, організованої в рамках художньої бієнале фондом українського олігарха Віктора Пінчука. Проєкт, в якому міжнародні зірки (Еліассон, Абрамович, Херст, Муракамі) виступали пліч-о-пліч з українськими художниками, які прибули до Венеції прямо з міст, що зазнали обстрілів, бомбардувань і повітряних атак, називався "Це Україна: захищаючи свободу". Під час вернісажу президент Зеленський звернувся до аудиторії через відеозв'язок. Важливість мистецтва в той час було важко переоцінити. Мистецька присутність у Венеції, попри війну, що триває, була проявом приналежності України до світу глобальної цивілізації, яка показує та обговорює своє мистецтво на бієнале. Російський павільйон на цій міжнародній виставці залишився наглухо закритим, і ця відсутність була не менш промовистою.
"Це лише виставка" є частиною програми останньої Київської бієнале – події, яка в умовах війни розкидана в часі та просторі. Вона має форму послідовності різноманітних подій – виставок, лекцій, розмов, концертів – які відбувалися з жовтня минулого року, від Києва, Ужгорода та Івано-Франківська через Люблін, Варшаву та Антверпен до Відня, де було представлено більшість елементів програми.
Як і виставка, організована Пінчуком у Венеції, і безліч інших подій, що представляли сучасне українське мистецтво протягом останніх двох років, Київська бієнале є частиною культурної дипломатії воюючої країни. За винятком сировини, Росія сьогодні мало що може запропонувати Європі, окрім ядерної загрози та зловісної фізіономії Путіна. Тим часом українці, беручи участь у міжнародному мистецькому процесі, говорять: ми – одні з вас, ми належимо з вами до одного культурного кола. У ситуації, коли від підтримки та солідарності ліберального світу з Україною залежить дуже багато, якщо не все, утвердження цього переконання в європейських суспільствах є надзвичайно важливим.
Організація Київської бієнале стала можливою саме завдяки солідарним діям коаліції інституцій та діячів культури з різних країн. Проте вдавати, що міжнародна солідарність з Україною все ще така ж палка, як у перший рік війни, означало б ховати голову в пісок. Градус знижується. А як може бути інакше, коли навіть у Польщі, перебуваючи так близько до війни, ми спочатку звикли до неї, а тепер починаємо про неї забувати. Зрештою, це ж лише війна.
Тому для мене "Це лише виставка" – передусім історія про забуття – і про зусилля, спрямовані на те, щоби пам'ятати. У Польщі протягом перших кількох місяців жах повномасштабної війни у наших сусідів був пом'якшений відчуттям активності: ті, хто допомагали, відчували, що роблять добру справу в міру своїх можливостей; навіть ті, хто не допомагали безпосередньо, могли почерпнути щось з енергії, яка витала в повітрі в той час. Ця енергія потроху вивітрюється з атмосфери, що панує в нашій країні. З фронту перестали надходити добрі новини – навпаки, поширюється думка, що час знову грає на користь росіян. Це ще більше ускладнює зосередження думок на Україні; війна не лише стала звичною, але й знову починає викликати страхи, які тепер не мобілізують до дії, а спокушають нас витіснити їх у несвідоме.
Тим більше, що в Польщі, яка намагається позбутися “покращень", відбувається так багато цікавого. Візьмемо, наприклад, поворот у проєкті, який буде показаний у національному павільйоні Польщі на Венеційській бієнале. Я не плакав через Ігнатія Чвартоса та його токсичне малярство, яке виграло конкурс на участь у павільйоні й туди не поїде. Але й не стрибав від радості, почувши, що міністр одним розчерком пера змінив результат уже вирішеного конкурсу відповідно до свого політичного смаку. Так сталося, що я поділяю цей смак. Проблема в тому, що революційну логіку важко вимкнути, коли вона вже запущена. Міністри змінюються, а прецеденти люблять ставати правилами, тому я боюся, що ручне управління культурою може стати для політиків такою ж звичною справою, як і комплектування державних інституцій “своїми людьми”. Тому можна було б подумати, що є підстави для серйозного занепокоєння – якби не той факт, що замість Чвартоса та його ресентиментів на бієнале поїде проєкт українського колективу "Відкрита група" – проєкт про реальну війну під назвою "Повторюйте за мною II", першу версію якого, до речі, показували у 2022 році в Лабіринті.
Я думаю, що солідарність з Україною, в тому числі з її культурою, а також співпраця і створення просторів для художників і художниць, які походять з країни в боротьбі, сьогодні, можливо, навіть більш необхідна, ніж у 2022 році. І якщо з рішення про зміну представництва на бієнале все ж таки вийде щось позитивне, то лише в цьому контексті і з цієї причини, а не тому, що ми уникнемо конфузу, якого Чвартос зазнав би у Венеції. І не заради того, щоб пережити солодкий момент реваншу над представниками "покращень". Щодо мене, то я намагаюся відмовлятися від таких солодощів. Вони прісні й від них може знудити.
"Це лише виставка" також здається мені важливою. Можливо, це найважливіша виставка, яку зараз можна побачити в Польщі.
"Це лише виставка", 2023-2024, галерея Лабіринт
Коли я писав цей текст, прийшла новина, що на фронті в боях з росіянами загинув поет і солдат Максим Кривцов. Польські медіа охрестили його "українським Бачинським". З подібними порівняннями треба бути обережними, щоб не потрапити в пастку колонізації української культури власними національними ідеями. І варто зважати на ситуацію, в якій опинилися українці та українки, митці та мисткині, солдати та солдатки. У Польщі протягом восьми років ми мали владу, яка рухалася в небезпечному напрямку; багато хто з нас відчуває полегшення, що "покращення" закінчилися до того, як ця влада дійшла до точки неповернення. Ми маємо право радіти, але також маємо причини тривожитися. Я відчуваю це, коли переходжу з яскравої і барвистої зали "Чарівниць із Місяця" до темної кімнати, де експонується "Це лише виставка". Я дивлюся на зображення неба, спроєктовані на стіни галереї, і виглядаю, чи не наближаються бомби, ракети і безпілотники. Вони не прилітають – це, зрештою, небо над Любліном – але тривога залишається, її не слід притлумлювати, навпаки, слід підживлювати.
Переклала Віра Балдинюк
