Точки біфуркації
Gustavo Pacheco / CC BY-NC-ND 2.0

16 minut czytania

/ Україна

Точки біфуркації

Євгенія Нестерович

Все треба було на вчора: бронежилети на передову, матраци на шелтери, дитяче харчування на Охтирку, водія на Маріуполь і текст на Європу про те, що таке українська культура, і чим вона відрізняється від російської

Jeszcze 4 minuty czytania


Дата на календарі свідчить, що війна триває вже понад два місяці. Перегляд довоєнних фотографій у власному інстаграм-акаунті створює враження, ніби зображене відбувалося кілька років тому. «Дивись, як безтурботно ми сміялися, коли ще не було війни!»

Цієї неділі ми святкували день народження подруги – і теж багато сміялися. Ми збираємося в цій кав’ярні на спальному районі щовихідного, її відкрили наші друзі. Напередодні війни там бувало особливо велелюдно, ми долали тривожність, як уміли – спілкуванням. Я спробувала тоді описати це передчуття нападу й наростання напруги в короткому оповіданні, і мої подруги бета-рідерки відреагували: «Забагато порожніх розмов, початок ніби навмисне затягнуто».

Саме так. Цей початок, здається, було навмисне затягнуто – кількаразовими підходами впритул до крихкого скла нормальності з кувалдою в руках; потім минало кілька днів, і чітка загроза війни ніби танула в темряві за вікном, а у відображенні знову виринали якісь повсякденні проблеми чи плани. Я так точно й чітко пам’ятаю останні три дні перед війною, що аж не віриться. Все наче видовбане в дереві, витиснуте у вологому цементі сірої речовини. Вічні відбитки, викопні рештки довоєнної реальності.

А потім від перших вибухів у темряві раннього 24 лютого все злиплося в єдину суцільну грудку. Невідривне стеження за новинними стрічками в телеграм-каналах у перші дні, тисячі повідомлень, постійне очікування проблем. Власне, на другий-третій день я зловила себе на несподіваному відчутті дежавю: щось мені це нагадує. Прокидаєшся від виття серед ночі, зриваєшся, біжиш кудись, не зважаючи на сон чи неміч, втрачаєш владу над своїм життям і повсякденням, ніколи не знаєш, що станеться наступної миті, але точно знаєш, що станеться якась дупа. Дуже схоже на перші місяці материнства з неспокійним немовлям. Зберігайте спокій і рухайтеся до укриття.

Час застигає; змінюються дні й ночі, абсолютно однакові й різні, бо кожна нова обставина здається неймовірно важливою, такою, що може дати відповідь чи підказку, як вирватися з цієї пастки й утекти. Провалюєшся в сон, як у мутну воду, спиш і не відпочиваєш. Жодних снів – або в’язкі кошмари.

Настя сказала: «Це було щось неймовірне, як мазут чи мармелад. Мені здавалося, що я бачу, як ростуть нігті на пальцях. Наче ти завмер, а час іде». Я постійно знаходила себе застиглою у надзвичайно незручних позах: скрюченою над екраном телефону, з затерплими ногами, з непомитою головою. Наче нічого не робиш, а часу немає сходити в душ. Ми спали вбрані, і, здається, взагалі не перевдягалися перші тижні.

Кажуть, наше відчуття часу (на відміну від відчуття простору) не має спеціального «місця», локалізації в мозку. Воно формується і зчитується нами у насиченості нервових контурів, які були побудовані в момент проживання нами певної події. Наскільки потужним був інформаційний потік – настільки багато це займе місця в нашій пам’яті. Бо пам’ять – це також про час і його сприйняття.

На початку було гостре відчуття, що треба запам’ятати абсолютно все. Запасні номери телефонів СБУ й поліції, домашні адреси друзів і родичів за кордоном на випадок евакуації (видрукувала на листку, ношу в гаманці), свій номер паспорта, особистий телефон мами, назви районів Києва й Харкова, які обстрілюються, і назви окупованих і вже звільнених міст на лінії фронту, назви волонтерських чатів у телеграмі, імена людей, яких треба забрати з вокзалу й поселити в себе, яким треба щось передати й передзвонити…

Всі казали: це якийсь день бабака. Хочеться лізти на стіни, це неможливо витримати – і це ж в глибокому тилу. Як же тоді там, де стріляють?

Саша поїхав з Одеси до Львова, далі через Київ у Дніпро й на схід, у Краматорськ. Повернувся й сказав: «Там таке степове безчасся. Ти концентруєшся, і постійно чогось чекаєш. Усі слова, навіть випадково почуті, мають сенс. Чути, як собака біжить. Ми їхали і вже знали, що там дуже гаряче. А на місці застали порожнє місто; з двохсот тисяч мешканців лишилося тридцять. Ніби нічого не відбувається. Далі перед тобою наче якась плівка, фата моргана – а за нею – війна. І звідти привозять поранених; вони ще аж наче гарячі. Все навколо буяє зеленню, їдуть десятки швидких і військова техніка. Водій, який нас возив, сказав: ідуть чорні жнива».

У війні всі справи наче втратили сенс – окрім життєзабезпечення. У кого є діти, то було певним чином легше: бо їх все одно треба годувати, мити, вкладати спати. «Мама, ти вже можеш зі мною погратися, чи й далі війна?». Треба було бути притомною, щоб не налякати своєю істерикою. Триматися берега, зберігати спокій.

У дитинстві наш час повзе дуже повільно, правда? Виявляється, це досить просто пояснюють: тоді більшість речей відбувається з нами вперше. Тому ми щосили намагаємося сприйняти все, що їх супроводжує: ми ще не знаємо, що це, що з цього важливе, а що ні; за що хапатися, коли закохалася, або що робити, якщо розбиті в кров обидва коліна? Чи був хтось із нас аж таким дорослим, аби знати, що робити, коли почнеться велика війна?

Певною мірою жорсткий локдаун і пандемія вже встигли підготувати нас до того, як обвалюється все, на чому трималося твоє життя – робота, проекти, стосунки; підготуватися до того, як гинуть і гинуть люди (як це можливо?). Нам тоді здавалося, що пандемія – це кінець світу, ви тільки подумайте!

Позаторік ми з колегою придумали культурний проект, за який отримали якнайкращі коментарі експертів журі, але все одно не дістали фінансування: український постапокаліптичний онлайн-часопис «Завтра Може Не Бути». Неспішні міркування після кінця світу. Було таке відчуття, ніби саме наші інтелектуал(к)и та митці мають що розповісти про відчуття перебування «на межі». Всі знали: щось має статися.

Тепер на довгі тексти немає ані часу, ані змоги: по місяцю війни стало ясно, що читати щось довше, ніж новина про передислокацію військ, вимагає стільки уваги, скільки майже ні в кого зараз немає. Все треба було на вчора: бронежилети на передову, матраци на шелтери, дитяче харчування на Охтирку, водія на Маріуполь і текст на Європу про те, що таке українська культура, і чим вона відрізняється від російської. А вчора вже не існує. Вчора наче обвалилося 24 лютого. Відколовся шмат твоєї персональної Пангеї, і неухильно дрейфує в минуле.

Коли минув перший місяць війни, це увиразнилося. Життя стало повністю іншим. Горизонт планування скоротився до мінімуму. Нагадування про якісь давніші заплановані події з гугл-календаря (наради чи зустрічі, конференції чи концерти) відчувалися як кротовина, через яку ти зазирала в обличчя себе-в-минулому й саркастично усміхалася: ну що, з’їздили на сакури з подружками? Європейські колеги, які запропонували мені подумати над планом проекту на два роки цього травня 2022-го, мабуть, не здогадуються, що виглядали з мого боку екрану людьми з іншого виміру, з паралельної реальності. Нічого собі, які ж оптимісти! – подумала я.

Кажуть, саме в снах пережите нами відкладається в досвід, і вибудовується контур часу, який закріплює події в пам’яті як розташовані тут чи там на часовій осі нашого життя. Є події – точки біфуркації; по них ми потім рахуємо внутрішній відлік, коли раптом хтось каже: «А я в 2001 році…»

Щоб розказати про те, що з нами всіма сталося у 2022 році, знадобиться ще дуже багато часу.

У другому місяці війни прийшов Великдень і весна; стало ще важче не помічати, як насправді довго вже все це триває. І як страшно думати, як надовго все це може затягнутися. Бо якби знати, коли це знущання закінчиться, то можна загалом і дотерпіти. У відеозверненнях влади все більше говорили, що треба «готуватися до марафону». Хотілося розбити телефон.

Настя сказала: «Я бачу, як місто відвойовує всі свої позиції, як з вигляду все стає тут таким самим. Але всередині чомусь нічого не відновлюється, як літні майданчики барів».

На літніх майданчиках сидять такі красиві люди. Живі. З собаками, дітьми, з рюкзаками, багато іноземців, більшість немісцеві. Вони п'ють і їдять, говорять і сміються, я йду повз них із донькою за руку, це перший теплий травневий вечір, призахідне сонце, бруківка, апероль-шпріц у келихах, великі зелені вазони, летить і пахне вишневий цвіт, лепече якась музика. Так і хочеться вп’ятися очима в цю мить, розчинитися в цьому тут-і-тепер, щоб хоч на секунду справді відпочити.

Аж тут повітря роздирає сирена.

Я виходжу на ранкове травневе сонце. Тихо, ніжно-зелено, тепло. Я йду по пахучі свіжі круасани. Учора ввечері Львів бомбардували. Вирубилося світло в половині міста. Є постраждалі. Поїзди зупинилися на під’їзді до міста й ми до глибокої ночі чекали на друга, який так і не приїхав. Комендантська година починається о 23:00; хто не встиг – той лишається на вокзалі.

Я фотографую багато дрібниць і деталей, дитину й світло на листочку. Бо ж завтра може не бути – або бути зовсім іншим; у ньому вже може не лишитися часу й місця для таких необов’язкових забаганок, як помітити гарний кадр.

Все змінило свою вагу: гроші, відстані, майно, стосунки. Цінність тепер напряму залежить від ужитковості; від того, чи можеш ти скористатися тим чи іншим; від доцільності в умовах війни. «Не на часі» можна застосувати до більшості справ, які видавалися важливими завжди – і це паралізує. Повсякденні ритуали збиваються з ритму сиренами й невідкладними волонтерськими справами. Але добре, коли ці справи є. Гірше, коли в окупованих містах і селах люди просто ціпеніють ув очікуванні. Їхній час має іншу тривалість; їхні дороги значно довші, ніж кілометри на мапах. І я не можу собі уявити, скільки насправді триває доба на лінії фронту.

Цей викривлений часопростір війни воліє засмоктати в себе всіх і все. Неможливо не зважати на нього, перечекати, вдавати, ніби це не про тебе – йому можна тільки  опиратися. У кожному жесті, навіть повсякденному. Більшість тостів тепер – за швидку перемогу, більшість молитов – за здоров’я й успіхи ЗСУ. 

Боротися за свою реальність – це жити дуже насиченим життям.

Ми всі так постаріли – на цілу велику війну.

Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, а також Центру польсько-російського діалогу і взаєморозуміння — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини, — яке призупинило фінансування польсько-російських проєктів, а кошти, передбачені в цьому бюджеті, зараз скеровує на підтримку проєктів, пов'язаних з Україною. 
logo