Авант-фолк музикантка Світлана Няньо в березні виступила в Києві вперше від початку повномасштабного російського вторгнення. Для її фан-клубу це неабияка подія, адже в рідному місті Няньо виступає вкрай рідко. Світлана та її постійний музичний партнер Сергій Хотячук стали хедлайнерами весняного концерту експериментальної музики Miasma of the Real у столичному клубі К41. Правила закладу передбачають відбірний фейс-контроль і повну заборону на зйомки, що цілковито пасує невловимості, яку практикує артистка. Публіка серйозно ущільнилась біля сцени. Дует уже традиційно виконав програму з п’яти композицій — мінімалістичних, повільних, нашарованих, і, можливо, спеціально зіграних надто тихо. Дві з них досі не публікувались та, ймовірно, не виконувались раніше. Концентрований сет довжиною приблизно сорок п’ять хвилин поєднався в один цілісний досвід із безкінечним шумом бару в задній частині зали.
За моїми спостереженнями, творчість Няньо викликає дві крайні реакції — захват чи байдужість. При цьому фанати Няньо носяться зі своїм культом, розкуповують перевидання фізичних носіїв і нагадують затятих букіністів. «Смаки», «ніші» та знов стара пісня про «музику на любителя», еге ж?
Зазвичай українські музиканти активно ведуть соцмережі, будують на цьому стратегію комунікації, а от присутність Світлани Няньо в інтернеті близька до статистичної похибки. Її публічна біографія лаконічна. Втім, нині її концертне життя доволі насичене: виступ на великому гаазькому фестивалі Rewire, тур Скандинавією із англійським мультиінструменталістом Томом Джеймсом Скоттом, концерти в Словаччині та Польщі. «Намагаюсь робити те, що в моїх силах, не перебувати у зайвих ілюзіях», — коментує Няньо свою ситуацію. В одній з пісень виданого тим-таки Скоттом альбому «Лісова Колекція» (1995/2017) є рядок «зумієш втекти — надалі мовчи». Спробуймо ж зрозуміти феномен цієї загадкової артистки, яку знаковий польський гурт Księżyc величає «королевою української авангардної пісні».
Можливість підстерегти те, що надихає
В одному з музичних оглядів прозвучала думка, що Няньо — радше оповідачка, ніж конвенційна авторка пісень. Про що вона розповідає? Зимові пейзажі, тиша після великого снігопаду. Це теми зі сфери живого, часто позалюдського світу, де авторка бачить можливість “підстерегти щось надихаюче”. Її не назвеш наївною пасторалісткою, радше йдеться про визнання агентності живого світу («шовкопряди уві сні спитали: як нам вийти з тіні шовковиці?»; «в’яз старий блискавку піймав, сон страшний не розказав»; «туману дух говорить з тобою, зі мною»; «морське око дивилось, закрилось»). В останні роки цей «анімізм» лірики Няньо розвинувся паралельно з її фантастичною прозою, про яку знає вузьке коло шанувальників. Чи можна лишатися Світланою Няньо, поки йде війна, яка в наших історіях діє здебільшого у людському вимірі? Війна, за словами артистки, не вплинула безпосередньо на її творчий процес, проте її музика не звучить так, ніби ігнорує реальність. Вона впізнавано українська. Нехай і лунає визначення «фолк», пісні Няньо навряд чи слідують автентичній українській традиції, а сама композиторка підкреслює власну космополітичність щодо впливів традиційної музики.
Слухацтво та медіа часто асоціюють виконавицю з минулим, тобто з дещо фетишизованим нині андеграундом 80-90-х років — Світлана починала у культовому ансамблі «Цукор Біла Смерть», який був частиною цього руху. Музичних та мистецьких студентів, які грали в гурті, вважають засновниками української готики, інколи з префіксом «етно». Архівний рівайвал також виявився вчасним, коли на фоні геноцидної російської війни в українців увиразнився тренд до ствердження власної ідентичності через культуру. Музику «Цукру» донедавна не видавали в Україні, а більшість (пере)видань сольних і колаборативних робіт Світлани — з покійним композитором Олександром Юрченком, німцем Ґвідо Ерфеном та колишнім колегою по групі Євгеном Тараном — виходили на іноземних лейблах. Сьогодні ж продукція української фірми «Шукай» успішно опанувала архівну хвилю та має попит у світі. Минулоріч вони випустили записану тридцять років тому в Німеччині Transylvania Smile, збірку пісень Няньо до однойменної вистави, в якій вона брала участь разом із хореографічною групою “Пентамонія” з Кельна. Цього року ж світ побачило дводискове видання селекції з каталогу «Цукру», включно з кількома треками, які досі не видавались. Обкладинка другого та останнього альбому «Село» (1993) нещодавно лишила слід в індустрії моди – на футболках серії «Українська хвиля», поруч із мерчем гуртів Скрябін, ВВ та поп-виконавиці Ірини Білик. А ще до 2022-го року пісні з центральної сольної роботи співачки, «Китиці» (1999) потрапили на великий екран — як музика до українських фільмів «Зошит війни» Романа Любого та «Стоп-земля» Катерини Горностай.
Та все ж, попри спокусу ностальгії, найцікавішим видається те, що майже непомітно відбувається саме зараз — Няньо практично без промо публікує цілі альбоми у своєму скромному профілі на Soundcloud. За дев’ять років від появи першої опублікованої там композиції вийшла низка оригінальних робіт: «Звій», «Вітри», «Ільми-велетні», а також найновіший цикл, який з’являється в мережі протягом останніх місяців та має робочу назву «Книга для сови». «Основна ідея для всього цього матеріалу — надати форми певним настроям, донести це у виваженому балансі тембрів, що я їх приймаю у моменті поєднання, вважаю достатньо виразними і, умовно кажучи, привабливими», — описує Няньо власний доробок.
Співавтор музикантки Сергій Хотячук ділиться ідеями, які стоять за матеріалом: «Альбом „Звій“ — це збірка творів для виконання розширеним складом учасників, з фіксованими партитурами, з академічним підходом, але із заміною загальновідомих класичних інструментів на дуже особливі, як то le cristal baschet, чи підготовлені акустичні та електричні інструменти з різних епох і музичних напрямків. Дуже цікавило таке їхнє нетипове поєднання. Наступний альбом «Вітри» — навпаки, потяг до певної невизначеності, спонтанності, до природної рендомності звуків, з елементами імпровізації. В цьому контексті стали дуже доречними оброблені філд-рекординг бібліотеки, поєднані з модульним синтезом. Для альбому „Ільми-велетні“ потрібна була більш казкова і замріяна атмосфера. Ми навмисно звели інструментарій до мінімуму, щоб звільнити достатньо простору для повітря і різних дивних голосів, що крізь нього долітають… Останнім часом у нас з’являються композиції – маленькі музичні фентезійні ілюстрації. Це не історії, а саме малюнки. З деревами, тваринами, птахами, чи якимись іншими істотами. Це така собі книжка з анімованими картинками».
Світлана Няньо, фото Андрій Страхов
Сергій познайомився зі Світланою ще в середині дев’яностих, коли грав на гітарі у рок-групі з дивною назвою Plastic Blackmen Forever. Няньо запропонувала йому спробувати пограти разом після відвідин репетиції гурту. Хотячук був уражений талантом артистки й одразу погодився на пропозицію. «В 90-ті роки музичне життя в Києві було дуже щирим і живим, — пригадує він. — Відбувалося якесь загальне творче свято. Всі обмінювалися аудіокасетами, ділилися репетиційними приміщеннями, інструментами, ходили одне до одного на репетиції та в гості».
Творчий процес дуету Няньо-Хотячук залежить від різних обставин. Спочатку Світлана пише головну партію для клавіш та вокалу. Сергій записує весь матеріал, пропонує свої партії, тембри та спецефекти, і разом вони шукають можливий розвиток пісні, її звучання. Буває, що їх надихає якийсь цікавий звук, вони сповідують інтуїтивний та емоційний підхід до композиції.
Хотячук зауважує дедалі більш відчутний вплив сучасних технологій. «Сьогодні можливі радикальні маніпуляції зі звуковим матеріалом, і ми іноді відчутно змінюємо початковий звук — від ускладнених просторових до, наприклад, обробки синтезатором, чи склеюванням у багатошарові фактурні кластери, і колажуванням фрагментів, таке доволі широке поле для експериментів нас цікавить і додатково інспірує», — пояснює Хотячук.
Svitlana Nianio Band — це нині дует або тріо, коли до «ядра» приєднується електронний музикант Роман Генс, який живе у Швеції. До 2017-го колектив можна було послухати тільки в записах, потім їх запросили на фестиваль Counterflows у шотландському Глазго, після чого почався період їхніх мандрівних виступів. Хотячук казав, що раніше вони перебували у вимушеній ізоляції як музиканти через технічні причини, втім, не лише тому. «Щось змінилося в настроях людей. Чи гороскоп, чи обставини якісь економічні вплинули? Незалежна музика стала не на часі. Принаймні, в Україні. Це був час довгих професійних та кар’єрних „рейсів далекого плавання“».
Окрім «Китиць», які були першою виданою співпрацею дуету, у дев’яностих роках вони записали чимало музичних фрагментів — Хотячук пригадує колаборацію з оригінальною віолончелісткою гурту “Цукор біла смерть” Тамілою Мазур і виступ на відкритті кінофестивалю «Молодість». Але матеріал так і залишився невикористаним. «Річ у тім, що коли з’явилася можливість записати щось більш професійно — тоді ж з’явився і новий інструментарій, і цікавіше було експериментувати з новими фарбами, ніж повертатися в минуле», — наголошує музикант.
Світлана Няньо, фото KIRAI GIGS
Світлана Няньо
Українська музикантка, вокалістка та авторка-виконавиця. Її музику часто визначають як авант-фолк. Зазнала впливу давньої, барокової, традиційної, авангардної музики, зокрема мінімалізму. Починала в експериментальному квартеті «Цукор Біла Смерть», разом із Тамілою Мазур, Олександром Кохановським і Євгеном Тараном наприкінці 1980-х, навчаючись у Київському музичному училищі ім. Р. М. Глієра. «Цукор» — один з найоригінальніших і нині найвідоміших колективів тодішнього українського музичного андеграунду, його записи видавав польський лейбл KOKA. Записувалась із композиторами та мультиінструменталістами Олександром Юрченком, Томом Джеймсом Скоттом, виступала з Рафаелем Рогінським у дуеті Єлік, Księżyc та іншими. Видавалась в Україні, Польщі, Великій Британії, США, Бельгії та Швейцарії. Серед шанувальників також відома як художниця і письменниця.
Значущість малої форми
Влітку 2023-го вийшов альбом Eye of the Sea — спільна робота Няньо з піаністом і гітаристом Томом Джеймсом Скоттом. Співпраця розпочалась дистанційно ще під час найпершого локдауну в 2020-му. Скотт пригадує, що запропонував українці створити дещо, сповнене надії та оптимізму на фоні пандемії, яка тоді розгорталась із невблаганно понурими настроями. «Я вважаю, що ми зробили емоційно складніший альбом, але дещо з того духу там є, — каже музикант. — Коли Світлана надіслала мені у відповідь п’ятнадцять опрацьованих треків, із яких ми почали, я був приголомшений тим, що вона зробила». Серед символічних референсів, що допомагали йому міксувати платівку — The Marble Index Ніко, The Moon and the Melodies Гарольда Бадда та Cocteau Twins, збірка пісень перської класичної вокалістки Паріси, The Incredible String Band. Багато треків у альбомі — короткі, але Няньо не мала змоги дозаписувати додаткові партії через блекаути, спричинені російськими ударами по українській інфраструктурі. «Для мене найцікавішим у цій співпраці є поєднання моїх делікатних, проте часто досить хаотичних імпровізацій та більш контрольованого, структурованого підходу Світлани до композиції, — зазначає Скотт. — Це суть того, що робить цей проєкт самобутнім на противагу відчуттю, ніби хтось один із нас грав на альбомі іншого».
Наразі дует готується до туру Швецією разом із концертом у данській столиці Копенгагені. Скотт каже, що вони досить довго готувались до того, щоб вперше музикувати разом безпосередньо, та пробували різні нові ідеї. «Мені цікаво побачити, як музика розвинеться протягом тижня, оскільки усі п’єси, які ми гратимемо — значною мірою імпровізовані, — розповідає музикант. — Щовечора є простір для різних речей, але в тій самій загальній структурі. Вступний номер — цілковито новий, і я в захваті від нього». Він відзначає, що у цій співпраці кожен має простір, щоб зупинитись, послухати та зробити щось невелике. Але ця зіграна частинка може бути дуже значущою.
Сергій Хотячук (>llkutan)
Український музикант і саундпродюсер. У 1990-х був гітаристом київської групи Plastic Blackmen Forever. Постійний учасник Svitlana Nianio Band, куди також входить електронний композитор Роман Генс. Співавтор багатьох творів Світлани Няньо.
Країна друзів та колег
Варшавський фестиваль Ephemera, на якому Світлана Няньо виступить у червні, співорганізований відомим краківським фестивалем Unsound. У 2017-му році саме під патронатом Unsound співачка вперше з 1990-х років виступила в Україні. Тоді, разом із ансамблем Księżyc та мультиінструменталістом Павлом Романчуком, вони підготували спеціальну фестивальну програму, яка в українській частині виконувалась у Львівській філармонії.
В Україні музику Няньо сьогодні відкриває для себе нова, молода аудиторія. Проте раніше видавалося, що вона значно популярніша в Польщі. Хтось навіть вважав, що артистка давно емігрувала. Втім, від початку війни артистка продовжує працювати в Києві.
«Польща — країна друзів та колег, які подарували мені тепло спілкування та незабутній досвід професійної взаємодії», — каже Світлана. Її перші видання вийшли на польському лейблі KOKA, що спеціалізувався на українській музиці — андеграундній та традиційній. Як у 90-х, так і протягом останньої декади Няньо неодноразово навідувалась до сусідів із гастролями.
З усієї польської сцени, можливо, естетично найближчим до Няньо є гурт Księżyc, який утворився зокрема й під впливом українського андеграунду. Артистка пригадує, як вокалістка польського гурту Катажина Смолюк метафорично охарактеризувала її нові твори: «музика, що лунає з-під криги». «Я відчувала захоплення від взаємодії з такими талановитими музикантами, — коментує Світлана. — Коли я бувала у Польщі, то завжди поверталась із настроєм створювати музику».
"Цукор Біла Cмерть", фото зі сторінки лейбла Shukai
Коло музикантів Księżyc також приїздило до української столиці. «Пригадую початок 90-х років, тоді приїхала група молодих людей до Києва — я познайомилась із Ремеком Ганаєм, з Ольгою Наконечною та Іреною Черною, — розповідає Няньо. — Ми ходили дивитись на споруди Городецького, споглядали повний місяць над караїмською кенасою та гуляли по нічному Києву. Через деякий час ми виступали із Księżyc у Отвоцку, на фестивалях у Любліні та Варшаві. Я пам`ятаю концертну локацію під назвою «Хатка Жака». У мене досі є красива, у квіточки, афіша з цього заходу. Там ще виступали Za Siódmą Górą», — каже Няньо.
Наприкінці 2010-х утворився україно-польський дует «Єлік» — колаборація Світлани Няньо та гітариста Рафаеля Рогінського. Дует склав цілий пісенний цикл, який поки звучав лише на окремих концертах. Про цей матеріал композиторка говорить як про «контекст дефрагментованої міфології певних територій, уривки видінь та мелодій, що конструюють новий невловимий зміст, важливий для авторів». Подейкують, що ім’я гурту відсилає до напою поліських євреїв, або до тюркської назви азійської сарни. Перед київським концертом у 2019-му Рогінський розповідав мені про культ, який існував навколо Няньо і Księżyc та їхніх касетних записів: «Музика Світлани Няньо та Księżyc були відкриттям та шансом для багатьох людей, які шукали власну ідентичність у Польщі та Східній Європі».
Цікаво дізнатись, як у Варшаві був записаний альбом «Китиці» — певно, найвідоміша сольна робота співачки. Сергій Хотячук брав активну участь у створенні цієї роботи. Він ділиться розлогими спогадами про польські подорожі: «Вперше я потрапив до Польщі разом зі Світланою за промоції Волдка Наконечного, який влаштував для нашого дуету та Ігоря Цимбровського невеличкі гастролі кількома польськими містами. Пам’ятаю концерт у Лодзі, в художній галереї. На другому поверсі виставлявся український фотограф Борис Михайлов, а на першому проходив концерт. Ми привезли з собою графічні роботи Світлани, і всі разом розвішували її картини як прапорці на мотузках, між умовною сценою і глядацькою половиною приміщення. Нас дуже добре сприймали. Виявилось, що полякам наша музика була навіть ближча, ніж українцям.
Наступна наша подорож до Варшави була вже спродюсована Влодком не тільки для виступу в Центрі сучасного мистецтва Уяздовський замок, але й під запис альбому. Болеслав Блащик, який до того вже перетинався з «Цукром», виявив бажання взяти участь в концерті й записі у спільному складі. Світлана заздалегідь надіслала йому занотовані партії для віолончелі, і вже на першій годині репетиції ми почувалися ніби граємо разом роками.
Також треба віддати належне Влодку, якому вдалося створити для цього умови і творчу атмосферу. Для першого альбому в нашому розпорядженні було досить багато інструментів. Декілька пісень були виконані Світланою на роялі просто в концертній залі Центру сучасного мистецтва. В студії, де ми писалися, нас чекав чарівний Rhodes, і це був той випадок, коли знаходиш друга. Він був просто створений для пісень Світлани. З тієї пори ми часто зверталися до цього звуку. Ще в студії було піаніно, з якого ми зняли деку. Я лягав на підлогу, пальцями робив тремоло на басовій струні, зображуючи землетрус. Потім ми вирізали зі звучання верхні обертони і залишили тільки низький гул. Була металева резонаторна гітара Dobro. Це дуже специфічний інструмент, для гри зі слайдером, і доволі складний для звичайної гри. Але нам сподобався тембр і я примудрився зіграти на ній соло в пісні „Біля лісу“. Ми також використали акустику сусідньої пустої кімнати для додавання реальної реверберації”.
Хотячук згадує, як вони привезли з собою, окрім мініатюрного Casio та електричної гітари, ще маленьку сувенірну бандурку і блок-флейту. Бандурка мала свою цікаву особливість. Спрощена конструкція додавала дивний звуковий ефект: кожна наступна взята струна впливала на звучання попередньої, створюючи ефект плаваючих нот. “Мені дуже хотілося поєднати такий пікколо-артефакт з рояльним саундом Світлани в пісні „Згортаю килими“. Я також зробив пристрій з електричного моторчика та пластмасової насадки для шарудіння гітарними струнами. Ми вперше спробували використовувати шумові ефекти протягом цілої пісні. З Тадеушем Судніком, що нас записував, склалося повне розуміння. Пісні писалися від початку до кінця, переважно одним дублем”.
Таким був досвід спільних експериментів, повний творчих ідей і аналогових знахідок докомп’ютерної ери. А що в найближчому майбутньому – не в змозі прогнозувати ніхто, бо, як каже Няньо, зміни у просторі пришвидшуються, кожну хвилину треба берегти, якщо є на то хист.
