Сергій Жадан: новий правопис української літератури
Сергій Жадан. Фото: Валентин Кузан, BookForum

27 minut czytania

/ Україна

Сергій Жадан: новий правопис української літератури

Остап Сливинський

Бути таким важливим голосом для свого міста, своєї спільноти, своєї країни можливо лише тоді, коли володієш рідкісною силою перебувати водночас у різних просторах і часах, бути анахронічним, бути деінде

Jeszcze 7 minut czytania


«Постійне бажання ділитися власним захватом – саме воно примушує тебе добирати слова… Захват, від якого тобі розриває легені – з нами сталося найкраще з того, що могло статися, ми народилися саме тут, у центрі химерного всесвіту, на перетині всіх його больових і солодких ліній, під небом щасливих і непокірних», – так написав Сергій Жадан в есеї-зізнанні, есеї-сповіді, яким завершується збірка «Список кораблів».

Після 24 лютого 2022 року, коли Росія почала повномасштабну війну проти України, ми бачилися з Сергієм лише раз. Ясна річ, то було в Харкові, його місті. Зрештою, чому «ясна річ»? Сьогодні, в час, коли Україна стала територією великих переміщень, це зовсім не очевидно. Чому далі такою неминучою є ця взаємна включеність людини і простору: Жадан – Харків, Харків – Жадан? Коли говоримо про такого поета, як Сергій Жадан, щоразу впираємося в питання «де?» і «коли?», у цю постійну необхідність уточнювання координат, у цю визначальність просторового і часового контексту. Так, Жадан – це наше тут і тепер, це ось це конкретне місто, де він живе і яке точно без нього спорожніло б, це зелені сквери і спальні райони, наповнені конкретними назвами й обличчями, поцятковані вивісками, помережані пустирями, і водночас це – абсолютне будь-де і будь-коли, можливо, лише з певними особливостями: тут трохи більше любові, ніж деінде, і точно більше смерті.

У меморіальній квартирі мовознавця і критика Юрія Шевельова, яка в наш час слугує місцем для літературних резиденцій, на початку червня зібралася невелика компанія: волонтери, військові логісти, парамедики і воєнні журналісти, які намагалися, попри все, залишатися людьми з того, попереднього життя: поетами і музикантами, театралами і культурними менеджерами. За столом сидів Сергій Жадан, який був водночас максимально присутнім і відсутнім: він, беручи участь у розмові, при цьому весь час кудись телефонував, набирав повідомлення, звіряв цифри та імена. Він лишався центром уваги, а заразом був не тут, перебував у десятках точок цього міста; завершивши дзвінок, моментально перемикався на інший спосіб говорити і розповідав щось або жартував; він був щохвилини кимось іншим і безсумнівним собою. Після розповіді про рок-концерт у харківському метро чи свою книжку, яка почала писатися перед війною і, певно, лишиться недописаною, він переходив до теми стада корів, яке довелося рятувати з-під окупації. Ніщо з того не було роллю і вибором, а все було неминучістю. Такий собі тетріс існування, в якому хтось інший, менш пластичний, залишив би довкола себе багато порожнечі (а порожнеча і тінь, те, що вислизає з уваги, у дні війни є вбивчим); Сергієві ж вдавалося – і вдається – заповнювати собою цей ламаний простір повністю і таким чином знешкоджувати його, загладжувати його найгостріші грані.

Бути таким важливим голосом для свого міста, своєї спільноти, своєї країни можливо лише тоді, коли володієш рідкісною силою перебувати водночас у різних просторах і часах, бути анахронічним і екстериторіальним. Поет – це той, хто «думає про щось інше», якщо трошки перефразувати Шандора Мараї. А можна й продовжити: поет – це той, хто водночас перебуває деінде.

 

Сергій Жадан. Фото: Валентин Кузан Сергій Жадан. Фото: Валентин Кузан

Поезія: анахронічність

Сергій Жадан не почав писати про війну ані в 2022-му, ані в 2014-му році, коли Росія вперше напала на Україну. Його збірка під назвою «Балади про війну і відбудову» побачила світ ще в далекому 2001-му році, хай навіть війна там ще була (неминуче) певною метафорою і абстракцією. Бо війна не починалася і не закінчувалася ніколи. Ні, не лише тут, де живе Сергій, «під небом щасливих і непокірних», яким довелося зазнати більше щастя і болю, ніж багатьом людям на землі; не лише в цій країні, де «смерть щоранку перетинає кордон»; ні, не лише тут. Війна взагалі, у глобальному вимірі, не завершувалася ніколи; вона іноді лише переводила подих, і тоді ми казали: «мир». Здавалося б, дуже важко жити з таким усвідомленням. Але насправді ні: усвідомлення того, що ти – виняток із «мирного» порядку речей, позбавляє відваги; перебування у небувалій ситуації приголомшує і викликає паніку. Навіть дуже страшна війна вже колись була, хоч не з нами і не у нас; ми лише входимо у черговий крутий поворот вічної людської дороги, тому все буде добре, ми й цього разу вирівняємо кермо. Поет дивиться на війну анахронічно: не лише тому, що вона повертає час назад, позбавляє нас досягнень і плодів нашої праці, знову витягує на поверхню первісне, інстинктивне; а ще й тому, що війна насправді не належить цілковито жодному часові, жодній епосі. Війна – це галерея (чорних?) дзеркал, в глибині якої видно тьму віків.

Так, це все вже колись було. Одна з поетичних збірок Сергія Жадана, написаних у часи російсько-української війни – «Список кораблів», – уже в назві містить відсилання до другої книги «Іліади» Гомера: так, це ті самі кораблі, які пливли на троянську війну, і більшість із яких ніколи не повернулися назад. Гомер, як може нам сьогодні здатися, страшенно зануджує, перераховуючи ті 1186 суден і місцевості, з яких вони прибули. Що це взагалі за поезія така, навіть якщо вона епічна? Але в цьому, ймовірно, також полягає місія поета, особливо у важкі часи: залишити ретельне свідчення про те, що інакше минуло б безслідно, зафіксувати імена й адреси тих, хто не числитиметься в офіційному реєстрі «героїв». І робити це потрібно максимально точно: «Справжня поезія завжди тримається на точності», – пише Сергій Жадан. Навіщо? Можливо, щоб не так страшно було тим, кому доведеться йти цим шляхом у майбутньому – а це робити доведеться, безсумнівно. Щоб вони бачили тут чиїсь сліди.

Війна не змінилася, хай навіть на місце пращ і мечів прийшли реактивні системи вогню та ударні безпілотники: в її серцевині й далі – страх і гнів, відвага, каліцтво і смерть, втрата і відчай. І людина – фізично така ж крихка, як у часи Гомера чи у Середньовіччі, до якого Жадан апелює у збірці «Тамплієри». Нічого не змінилося, і Середньовіччя досі нас може багато чого навчити, більше того, воно може захистити нас: «Приручені, мов тварини, середні віки / охороняють нас, стаючи на чати».

Попри заспокійливу ілюзію, в полоні якої ми певний час жили, «виробництво» історії не припинилося, і нас знов і знов затягує в її розпечені цехи. Так траплялося регулярно, особливо тут, де живуть Сергій Жадан і його герої: дуже близько до входу в Аїд, тобто до центру світу, «на перетині всіх його больових і солодких ліній». Якщо шукати географічної конкретики, то цю територію цілком можна назвати Центрально-Східною Європою. У Сергія Жадана є чітке розуміння спільності історичної долі, яка об’єднує цей регіон: невипадково збірку «Життя Марії» доповнюють переклади віршів Чеслава Мілоша, написаних в окупованій Варшаві, невипадково у «Тамплієрах», крім відсилань до Середньовіччя, знайдемо вірш про ґетто – швидше  за все, єврейське ґетто часів Другої світової, десь тут, на сході Європи. Це – вилучена територія, якої не стосується «добра новина»: «В ґетто у тебе немає ім’я. / Прання тягне вниз течія. / З того боку чути голоси пастухів». І воно, це ґетто – теж ланка у ланцюгу нещастя, що намотується, як на валок колодязя, на тіло цієї Центрально-Східної Європи, і йому теж знаходиться тут місце.

Але ось парадокс: якщо єдність крізь часи є сильною і легко прочитуваною, то всередині нашого часу порозумітися набагато важче; сучасність – ніби архіпелаг, де одні, щасливіші острови – яскраво освітлені й радісні, а інші – темні й приречені на самотність. У віршах Сергія Жадана зі збірок 2015–2021 років часто звучить мотив цієї геополітичної самотності, покинутості тих, хто виставлений на вітри історії. «Я живу в країні, в яку не вірить ніхто, / і говорю мовою, яку не розуміють ніде», – пише він у «Житті Марії». В українській літературі така геополітична покинутість – це частий і гіркий мотив. Історія цьому сприяла. Але якщо, наприклад, у романі «Перверзія» Юрія Андруховича, де герой-українець навмисно розповідає іноземцеві небилиці про свою країну, він – саркастично-смішний, доведений до абсурду, то у віршах Жадана цей мотив – серйозний, але без надмірного драматизму, вільний від риторики ображеної дитини. Жадан розуміє: ця самотність і покинутість є значною мірою наслідком того, що українське суспільство саме для себе ще не виробило спільної і загальнозрозумілої мови. Ми – самі для себе нерозбірливі, ніби зошит, записаний недбало і різними почерками у різний час. І мусимо насамперед розшифрувати самі себе.

Сергій Жадан. Фото: Валентин КузанСергій Жадан. Фото: Валентин Кузан

Забагато смерті

«Ми нехтуємо можливістю діалогу, – сказав Сергій Жадан в одному з інтерв’ю 2016 року. – Більше того, багатьма навіть думка про діалог вже сприймається як капітуляція. І це страшенно нерозумно». Його вірші, проза й публічні висловлювання того часу, перших років російсько-української війни, пронизані цією вірою в можливість розмови, діалогу, у силу мови, яка здатна примирити, підказати рішення, переконати. Не йдеться про діалог із тим, хто прийшов тебе убити: тут, на жаль, уже не до слів, тим більше, не до літератури. Йдеться про розмову з тими співвітчизниками, котрі роками тікали від усвідомлення, що вони живуть на цивілізаційному розламі, що ця тріщина з кожним місяцем, тижнем розширюється, і більше неможливо бути і тут, і там одночасно. Бути і з Росією, і з Європою; бути і в радянському минулому, і в європейському майбутньому. Жадан вірить і запевняє: потрібно просто відкритися до них, пояснити, позбутися упереджень. Зрештою, віддати їм голос, запросити їх до мікрофона (нарешті?), щоб почати дискусію.

«Вороги між нас лише тоді й виникають, / коли ми самі поводимось, як вороги», – написав Сергій Жадан у збірці «Життя Марії». І неначе продовжив цю думку в іншому вірші книги:

Диявол, Маріє, керується єдиним правилом:

він вводить тобі під шкіру мед і олово,

він пришиває тобі до тіла свої серце й голову.

Так, між рядками текстів і розмов того часу (або й у самих рядках) прочитується це протиставлення «диявола», який накидає неминучість протистояння й ненависті (розумійте під ним кого хочете – політиків, ідеологів, «кухарів історії»), і «звичайних» людей, які обов’язково знайдуть спільну мову, досить їм лише підказати, де її шукати (і зробити це має, зокрема, культура). Адже це вони, «кухарі історії», «намагаються нав’язати загальне знелюднення… мовляв, під час війни слід ненавидіти, не довіряти і підозрювати» (з інтерв’ю 2017 року).

Саме з таких переконань, здається, виріс «Інтернат» – без сумніву, один із найкращих українських воєнних романів. «Інтернат» – це пошук порятунку з пастки війни, і він пролягає крізь свідомість «звичайної» людини, яку війна – і ідеологічно, і суто практично – застала зненацька. Головний герой «Інтернату» не до кінця розуміє, ні що відбувається, ні як, ні чому. Він знає лише, що потрібно щось робити, що сидіти на місці не можна; його дуже скромне розуміння війни приходить, можна сказати, «експериментальним» шляхом, через промацування реальності. І ніякого кращого розуміння, ніж здобуває він, роман нам не дає: так, нам дискомфортно, бо ми пливемо з героєм в одному дуже незручному човні, з якого майже нічого не видно.

«За кого» головний герой роману, шкільний вчитель Паша? Він і сам не знає. На це питання Паша, «як завжди, неохоче відповідав, що його це не стосується, що його ніхто не влаштовує, що він ні за кого». Замість пошуку відповідей він вирушає на пошук племінника, який потрапив у пастку під окупацією, і якого будь-що потрібно врятувати. Замість сотень слів – сотні кілометрів дороги. Замість роботи думки – робота серця.

А що, коли в цьому і є вихід? Не думати, а переживати? Не дискутувати, а рятувати? Схоже, на етапі роману «Інтернат» Сергій Жадан і справді в це вірить. «Існує велика кількість людей, – коментує він у згадуваному вже інтерв’ю, – у яких зовсім інша оптика… Вони не проти України чи Путіна, у них своя паралельна реальність. І вона лише в якісь моменти перетинається з нашою, з реальністю війни». Це – цілком про головного героя «Інтернату», дарма що мало хто так глибоко, як він, перебуває серед об’єктивної реальності війни. Дозволити поглянути на світ його очима, спробувати запустити механізм емоційного резонансу між ним і читачем – може, у цьому порятунок і перемога? Може, від цього станеться якась хімічна реакція з вивільненням величезної кількості добра? Навряд чи я помилюся, якщо припишу романові оптимізм такого штибу. Бо він вписується у головний світоглядний сценарій Сергія Жадана (чи можу я ще вживати тут теперішній час?): добрі, хоч і прості та безхитрісні герої, які не заморочуються складними питаннями, точно витягнуть цей світ з лайна.

Що ж сталося потім? По правді кажучи, я не знаю. Але відтоді з’явилася п’єса «Хлібне перемир’я», яка є антитезою «Інтернату» настільки ж, наскільки сам роман є продовженням тогочасних віршів Жадана.

«Хлібне перемир’я» – це, можливо, найсумніший, найбільш безпросвітний його твір. Це – драма мовчання, хоч герої тут балакають, не вгаваючи. У п’єсі говорять навіть німі, але від цього не стає більше ні добра, ні розуміння, ні надії. Стає хіба що більше пустки. «Слів не вистачає. Слова першими скінчились. Зламалось усе, всі говорять по-своєму, ніхто нікого не чує, ніхто нікого не розуміє», – каже одна з героїнь п’єси. Якщо в героя «Інтернату» ще було якесь розуміння – хай не причин і перебігу подій, то бодай того, щó потрібно робити конкретно йому, – то у п’єсі вже немає нічого. Якщо у Паші була ціль – порятунок дитини, – і він знав, куди йому йти, то герої «Хлібного перемир’я» розуміють, що йти треба «кудись», абикуди, лише б не лишатися «тут». Тому, ясна річ, вони так нікуди й не вирушають, навіки застрягнувши в будинку з мерцем, за рікою, через яку нема переправи, під перехресним вогнем «тих». А може, і не «тих». Бо вони не знають і, мабуть, вже ніколи не дізнаються, хто саме, а головне, за що у них стріляє.

«Просто забагато смерті довкола». Може, це і є поясненням того, що змінилося з часу «Інтернату»? В «Хлібному перемир’ї» вже не видно надії на діалог, на розуміння, на порятунок. Щиро кажучи, не видно взагалі ніякої надії. Надто багато стало смерті відтоді, коли Паша вирушав у свою відчайдушну мандрівку, і «прості, але добрі» не врятували, і наївність не виявилася невинною. А Коля з п’єси, який так нагадує Пашу зі своїм «мені ця ваша війна взагалі не в тему», здається, воював на боці проросійських сепаратистів, і ніякий він не «наївний добряк». Про що взагалі з ним можна говорити?

Новий правопис

Поет стоїть серед усього цього дещо розгублено. Та й як йому почуватися, якщо слова підвели, якщо стільки їх було, виходить, сказано в пустку?

А може, то були не ті слова, що потрібно? Втішений цим слабким відблиском надії, поет сідає робити те, що поети зазвичай роблять у таких скрутних ситуаціях: він починає розбирати свій інструмент, лагодити, чистити. Він пробує ремонтувати мову.

В жодній книзі Жадана не було стільки розмірковувань про мову і письмо, як у поетичній збірці «Список кораблів». Забагато смерті довкола – так, на жаль. Але, як Коля у п’єсі пробує боронити від вогню на полях свій хліб, так поет намагається вберегти мову від смерті – якщо точніше, від надмірної кількості смерті, через яку мова може втрапити у фазу «декомпенсації», коли вона вже буде нездатною відновити свої функції. «Наша біда в тому, що ми боїмося / називати речі своїми іменами, – пише Жадан у циклі «Новий правопис». – Плутаємося в іменах, / називаємо тих, хто живе, / іменами мертвих, / пускаючи мову смерті на свою територію».

І головними героями «Списку кораблів» уже є не звичайні персонажі попередніх книжок – татуювальники, мародери, адвентисти, роми, продавчині квітів на вокзалі тощо, – а «великі  поети печальних часів», які (поети) виявляються все ж, мабуть, недостатньо великими, а часи їхні – недостатньо печальними, щоб вони могли чогось навчити поета-сучасника, якому судився наш скрутний часопростір.

Зате автор «Списку кораблів» має для нього пораду:

поете країни, яка беззахисно завмирає,

відчувши зиму,

говори про надію,

про страх та безвихідь розкажуть ті,

хто тебе не читає.

Звісно, наразі це лише декларації, риторика, перформативні конструкції. Яким насправді буде цей «новий правопис» і чи буде? Якою буде ця нова література нової війни, не баченої в новітній українській (та що там, і європейській теж) історії? Війни за звільнення, але на виснаження? Війни національно-визвольної (а ми-то думали, що цей термін навіки поховано в підручниках історії)? Якою буде ця нова-стара, футурологічно-архаїчна мова?

Щось уже з’являється – незвичне для Сергія Жадана, що наразі ще не ввійшло до книжок. Щось таке, як ось цей вірш «Птах», зачин якого звучить так, ніби доходить до нас із тисячолітньої давнини:

Летить птах над чорною водою.

Кружляє птах над нашою бідою (…)

 душе пташина, пташина тіне,

земля єдина і небо єдине.

Небо над нами лише відчиняється,

для нас із тобою все лише починається.

Я точно пам’ятаю, що цей вірш – у виконанні Сергія Жадана і гурту «ДахаБраха» – звучав у моїй голові під час того візиту до Харкова на початку літа. І тоді, у квартирі Юрія Шевельова, теж. Того дня в місті було незвично тихо і сонячно, за добу не було жодного прильоту. І мені подумалося, що в години такої тиші, в такому сонці справді все починається. Починаються нові слова. Починається те, що цими словами потрібно буде назвати.

Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.
logo