В Україні я – криця
Фото: Валентин Кузан

17 minut czytania

/ Україна

В Україні я – криця

Rozmowa z Софією Челяк

Ти виїжджаєш за межі своєї країни – і плачеш, ходячи вулицями Берліна, Парижа, Варшави, від розпачу, травми і розуміння того, що імперія вирішила вкрасти твою молодість та життя

Jeszcze 4 minuty czytania


ЮРІЙ ЗАВАДСЬКИЙ: Софіє, у безладі цих днів, які волочаться один за одним, хочеться повернутися в улюблені місця – пройтися вулицею Незалежності в Івано-Франківську, чекаючи несподіваних бризок із підступного нового фонтану, чи посидіти в тіні дерев біля Порохової вежі у Львові, спостерігаючи шурхіт книголюбів під пам’ятником Іванові Федорову, чи вийти пішки в некоротку мандрівку Києвом і дістатися пішохідним мостом на Труханів острів. Ці спогади та сподівання тривожать. Чи ти від початку війни перебуваєш у Львові? Як ведеться у Львові в такі непрості часи?

СОФІЯ ЧЕЛЯК: На початку повномасштабного вторгнення Львів перетворився на фортецю, яка, з одного боку, відчинила свої двері сотням тисяч людей, які змушені були кинути свої будинки, а з другого боку, було відчуття, що твоє місто тебе захистить. Воно на твоєму боці, і будинки підставлятимуться під удари, аби лише вберегти тебе. Львівські будинки вміють, вони простояли багато воєн. Але також була страшна фрустрація щодо перших бомбардувань: що з нами не так, чому не прилітає? Ось так ми на власному досвіді зрозуміли, що таке синдром того, хто вижив.

Але поступово Львів почав повертатися до життя, відкривалися кав’ярні та ресторани, почалися екскурсії галереями та концерти у філармонії. Я думала, що життя стало нормальним. Бо десь через півтора місяця після початку вторгнення я почала виїжджати: спочатку в Івано-Франківськ, провідати батьків. Скажу, що Франківськ видався мені дуже переляканим і сумним, не таким зосередженим, як Львів. А потім двічі їздила у Київ. Під час першої поїздки я мала змогу побувати у Бучі, Ірпені, Гостомелі, Макарові, Бородянці, Іванкові два тижні після деокупації. А потім була в Києві 9-го травня, коли всі звідти поїхали через потенційну небезпеку, а я навпаки, приїхала. Київ тоді був дуже сонячним, теплим та малолюдним. І на контрасті життя у Львові мені здавалося чимось дуже нормальним, аж занадто нормальним, допоки я не виїхала на декілька днів у Варшаву: саме там я пригадала, що таке нормальне життя, яке в нас усіх украли. У Варшаві я побачила глибину своєї травми.

Не меншу ностальгію викликають згадки про фестивалі та книжкові виставки. Ти, як одна з керівниць BookForum у Львові, до початку війни активно планувала проведення книжкових і літературних подій. Що вже вдалося зробити цього року, і яка ситуація зараз – розумію, що раціонально планувати події неможливо, але які почуття переважають, коли ти думаєш про цю важливу роботу?

Я втратила розуміння сенсу, навіщо це робити. Зараз поясню, що маю на увазі. До початку вторгнення ми сформували концепцію, запросили почесних гостей, у мене був погоджений куратор фокусної теми, було розуміння рамкової програми. Десь два місяці після початку війни відкрила файл із концепцією, перечитала його – і просто голосно засміялася. Нашою темою повинна була бути цитата з «Зоряних Воєн» «Неприхована загроза» – фестиваль людей, які усвідомлюють свою сміливість. Тема була сформульована під упливом постійної інформації про наступ Росії. В концепції ми планували активно підтримувати Білорусь та Казахстан, ділитися досвідом протидії колоніальному імперському російському дискурсу.

І коли я читала все це після лютого, воно здавалося таким банальним і непотрібним. Зважаючи на те, як зараз усі нам допомагають. Десь сидить якась директорка західного фестивалю і вписує в концепцію заходи на підтримку українських авторів, а ми є тими, кому хочуть допомагати. Як все швидко змінилося, правда? Але я тепер дуже розумію авангардистів та футуристів. Досвід війни підважує традицію, ти в ній розчаровуєшся. Тобі хочеться кричати, що розмови про деколонізацію втратили сенс після 24-го лютого, ти хочеш робити щось нове, новою мовою, бо твоя колишня мова не може пояснити всього, що ти відчуваєш, що мистецтво і музика мають бути новими, щоби відповідати твоїй новій сенсориці. Й усе це повинно бути обрамлене новими форматами.

Софія Челяк - ведуча програми Софія Челяк - ведуча програми "Суспільне Культура"

Люди зізнаються, що під час війни не можуть ні читати щось серйозне, ні навіть дивитися фільми, і тепер дуже поволі повертаються до читання. Які книжки, на твою думку, зараз найбільш запитані серед українських читачів? До яких текстів звертаються найчастіше?

Люди багато читають та цікавляться історичною літературою, художньою і книжками нон-фікшн. Історія стала топ-темою для українців. Це зрозуміло, бо люди хочуть знайти відповідь на питання «чому почалася війна, чому нам не дають спокійно жити». Для мене особисто першими книгами, які я почала читати (десь місяць після повномасштабного вторгнення) стали «Це не пропаганда» Пітера Померанцева та «Східно-Західна вулиця» Філіпа Сендса. Дуже цікаво було їх пережити, маючи особистий досвід життя в умовах війни та чуючи вибухи бомб.

Репрезентація України в світі – одне з завдань культури. Як ти бачиш зміну статусу України в контексті світової культури? І ще важливіше: що ми можемо зробити для промоції української культури зараз, і потім, після війни?

Іронічно, що моєю додатковою зайнятістю з 10 лютого стала посада кураторки Національних стендів України на міжнародних книжкових ярмарках в Українському інституті книги. І з 24-го лютого я активно працюю над присутністю й видимістю України в світі. За цей час ми організували стенди на Болонському книжковому ярмарку дитячої літератури, на Лондонському книжковому ярмарку, на Паризькому книжковому салоні, на Книжковому ярмарку у Варшаві, на ярмарку «Світ книги» у Празі. На черзі Гетеборг та Франкфурт. Усі ці стенди не були б можливими без підтримки організаторів та надання Україні безплатних стендів, без усілякого сприяння від організаторів. Зокрема, вони відмовляють в участі Росії. Але є інший бік медалі: нерозуміння того, чому українці просять про бан російської культури, навіть опозиційної.

Скажімо, BookForum є членом однієї міжнародної культурної платформи. Так от, директори деяких фестивалів дуже агресивно пояснювали, що це все неправильно, майже називаючи мене нацисткою. Я вперше в житті плакала на ZOOMi, під час повітряної тривоги. Її важко було не почути через мікрофон. І тут я повинна пояснювати, що підтримка російських авторів та авторок, навіть ліберальних, – це підсилення пропаганди, бо російська культура є щитом імперії, за яким ідуть російські танки. Кожен громадянин чи громадянка Росії, які отримають гонорар і витратять його в Росії, заплатять із цих коштів податки, які профінансують ракети, що можуть впасти на будь-яке місто України, скажімо, на наш коханий Львів. Якщо уважно вдивлятися у слова, які кажуть найліберальніші з них, то так чи інакше буде за що зашпортатися: як от побудова майбутньої демократії в Росії не стараннями російських лібералів, а на крові українських дітей. І це фруструє.

Ти виїжджаєш за межі своєї країни – і плачеш, ходячи вулицями Берліна, Парижа, Варшави, від розпачу, травми і розуміння того, що імперія вирішила вкрасти твою молодість та життя. Ти приходиш у Львові в заклад, куди зазвичай приходять усі, але «всі» вже не прийдуть, бо вони мобілізовані, і сьогодні твої близькі друзі не вип’ють із тобою кави. Наші чоловіки не мають можливості брати участь у літературних фестивалях, бо банально не можуть перетнути кордон, але дискримінованими виявляються росіяни. Коли ти підходиш на стенд одного відомого польського видавництва, а там у рівній кількості представлені книжки росіян і українців, відповідно, з продажу цих книжок рівномірно підуть кошти і в Україну (варто зауважити, що видавничий ринок тут у глибокій кризі через бомбардування Харкова та Києва), і в Росію. Це дуже засмучує.

Тож у цьому питанні я категорична. Вважаю, що це неетично – запрошувати українців на подію, де є росіяни. Навіть такі незначні контакти можуть спричинити ретравматизацію. Уявіть, якщо я зустріну на заході людину, яка перед цим на сцені розповідала про ксенофобію щодо росіян. Я стою перед цією людиною, вразлива й беззахисна. І ця людина буде дивитися мені в очі. Те, що мій дім не розбомбило – це випадок, те, що мої рідні живі – це щастя. І я не вважаю, що санкції – це гірше, ніж те, що будь-якого дня я можу померти, бо Росія вирішила, що моя країна не повинна існувати.

Я розумію, що ситуації можуть бути різними, але мене загалом дуже засмутила нездатність російського суспільства до протестів та резистенції. Люди, які представляються навіть опозиційними росіянами, представляють державу-агресора. І ми не говоримо тут про етнічне росіянство. В Україні є теж багато етнічних росіян, громадян та громадянок України, які воюють за українську свободу, або потрапляють під російське бомбардування. Росія як держава бореться і проти них. Щодо українського голосу: будьмо відверті: зараз неможливо провести престижну міжнародну подію, не запрошуючи українців. Тема війни важлива, це питання гідності організаторів. І якщо цей захід поводиться не етично, тобто з запрошенням і українців, і громадян Росії, він може втратити українську складову, важливу для програми, тобто понести іміджеві втрати.

Не раз я сам це відчував і спостерігав за іншими людьми від культури: в нинішніх умовах є багато роботи заради перемоги України, а заразом залишається час на писання, планування, завершення старих проектів і творення нових концепцій, проте емоційний стан важкий і працювати вкрай важко навіть за наявності часу. Як ти собі даєш із цим раду, наскільки вдається раціональності перемогти емоційність?

В Україні я – криця. Я працюю по 10-14 годин, і йдеться не лише про оплачувану роботу, але й про волонтерство. Я бачила на власні очі розбомблені будинки в Ірпені та Бородянці, я стояла над місцем, де було масове поховання в Бучі. Мої друзі зазнають поранення на фронті, гинуть мої добрі знайомі. В моєму домі мешкав десяток людей, у найгарячіший час у «півторакімнатній» квартирі перебувало четверо дорослих, дитина, кіт і пес. Але оскільки я вирішила робити все, що пришвидшить перемогу, я не думаю про втому, для мене вона не існує. Я вже згадувала, що як тільки перетнула кордон, опинилася за умовною межею, де закрите небо, я почала дуже багато плакати: від ставлення волонтерів, які намагалися мене нагодувати, від розуміння, що ось я тут зараз на книжковому ярмарку, а в Україні такого не буде, через те, що люди не можуть гуляти після 23-ої години, танцювати й радіти. Але після перетину кордону назад – я знову криця, яку не зламає нічого.

Геть дивне питання, яке мене переслідує. Тому й прошу тебе відповісти: як буде після війни, що робитимеш?

Дуже хочеться сказати, що, напевно, відпочину. Але після війни на нас чекає відбудова. І знаєш, у мене поки доволі короткий горизонт планування. От доживу до перемоги, там і поговоримо. А поки тримаюся.

Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини. 
logo