ВІРА БАЛДИНЮК: Оксано, Ви взяли участь у трьох знакових для України кінопроєктах, які по-різному розповідають про війну – «Погані дороги» режисерки Наталі Ворожбит, «Синдром Гамлета» Ельвіри Невєри і Пьотра Росоловського, а також «Клондайк» Марини Ер Горбач. Між цими фільмами є не лише тематичний міцний зв’язок (пригадую образ закруток, слоїків із помідорами, – неодмінний атрибут стійкості й готовності українців до зими в цих фільмах). Вони показують тяглість 8-річної війни, і що нинішня фаза – це лише продовження початого Росією в 2014 році. Ви зараз активно берете участь у представленні всіх трьох фільмів у світі. Як відбуваються ваші прем’єри в Польщі?
ОКСАНА ЧЕРКАШИНА: Власне, у Гдині щойно закінчився кінофестиваль NNW, де я проводила церемонію відкриття. Організатори, запросивши мене, запропонували, що покажуть будь-який фільм, який я оберу. Я попросила показати «Погані дороги», причому повну режисерську версію, бо в Польщі фільм ішов у скороченому варіанті. Фестиваль сказав: ми викупимо повну версію фільму, лишень приїздіть і представте його. Так і сталося, вони придбали права і днями я презентувала «Погані дороги» на фестивалі, де
показували також і «Синдром Гамлета». Влітку відбулася прем’єра «Клондайку» на фестивалі «Нові горизонти» у Вроцлаві.
Останні роки в українській культурі багато йшлося про роль революції Гідності й про те, що війна дедалі більше витісняється з уваги українців, принаймні так відчувалося до початку великого вторгнення. Чому за нашу війну взялися польські режисери, що їм було важливо в цій темі?
Ельвіра і Пьотр – поляки за походженням, але останні років двадцять мешкають і працюють в Берліні, вони громадяни Німеччини. Це дуже симптоматично, що саме художники, на відміну від переважно млявого й байдужого суспільства, зайнялися цією темою. Ельвіра каже, що коли почалася війна 2014 року після Майдану, в Європі це взагалі нікому не було цікаво, все швидко затихло, медіа зайнялися звичними темами і життя повернулося до норми. А їх як митців, як людей, які мислять про майбутнє цього світу, це тривожило. Як таке можливо, що так близько в Європі триває війна, а в європейській спільноті немає жодної реакції? Позиція Ельвіри і Пьотра була дуже проста, вони хотіли розповісти історію про покоління людей різних професій, яке сформувалося під час Майдану і молодість яких припала на воєнні роки.
Зараз, коли вони вже зняли фільм, отримали багато міжнародних нагород, Пьотр і Ельвіра не залишили своїх героїв і героїнь. Наприклад, солдатка Катя Котлярова, героїня фільму, мобілізувалася одразу після 24 лютого. Війскова база її підрозділу була розбомблена в перші дні вторгнення. Й Ельвіра отримала від Каті довгий список для забезпечення роботи підрозділу: броніки, шоломи, рації, форма, взуття, намети, спальні мішки, медичні набори. Згодом Ельвіра організувала для них джипи, дрони, окуляри нічного бачення. Вона продовжує робити це й сьогодні. Я захоплююсь нею і поважаю її позицію – вона не просто
приїхала на гарячу тему зняти щось і поїхати, вона цілий час включена в роботу, допомагає Україні і на міжнародному рівні, й на особистому.
Не тільки Катя зараз на війні, так?
Троє героїв фільму на війні. І Катя, і Роман Кривдик, і Ярослав Гавянець. До речі, Ельвіра також повністю зібрала Романа на фронт. Він парамедик, тож Ельвіра провела дуже велику роботу, щоб забезпечити підрозділ Романа потрібними ліками, аптечками, тактичними рюкзаками, а нещодавно навіть знайшла і вислала в Україну квадроцикл, щоб Роман мав можливість швидше забирати поранених з поля бою.
У фільмі є момент репетиції, коли кожен має сказати, чому він Гамлет. Що ви тоді сказали про себе й чому?
Коло, в якому ми говоримо про те, чому ми є Гамлетами – це радше тренінг, ми не закріплюємо за собою якусь єдину позицію. Я вчора передивлялася цей фільм на прем‘єрі у Варшаві. Там є момент, коли ми граємося, ніби змагаючись, виголошуємо свої причини бути Гамлетом, моя відповідь була «Я Гамлет – тому що я жінка, я Гамлет, тому що в мене вагіна, я
Гамлет – бо я феміністка, я Гамлет - бо я українка». Моя героїня-акторка безперечно дуже гостро ставить питання суб’єктності жінки в театрі, репрезентації на сцені, в суспільстві, в неочевидний спосіб – я напряму нічого не виголошую. Героїня Оксана – акторка критичного постдокументального театру, бо фільм постав на основі репетицій театральної постановки Рози Саркісян «H-Effect» у співпраці з драматуржкою Йоанною Віховською.
Вперше ми зіграли цю виставу онлайн влітку 2020 року через пандемію, потім у нас відбулася закрита премʼєра в театрі Лесі Українки у Львові. Потім – міжнародна премʼєра в Познані. Вистава почала жити своїм життям. Йоанна Віховська, окрім того, що вона була авторкою концепту й інтелектуальним центром процесу, інтерв’ювала нас, фіксувала найбільш вдалі імпровізації, надавала їм сенсу, форми й створювала фінальний текст вистави. Це захопливий тип виробництва театру, бо я завжди відчувала себе співавторкою і партнеркою на сцені, а не тільки виконавицею певних задач. Ельвіра і Пьотр документували репетиційний процес, делікатно скеровували його і потім додавали до фільму матеріали, інтерв’ю.
Історія моєї героїні в «Гамлеті» – це історія про жінку, яка просто намагається бути побаченою і почутою в загальному наративі, в якому вона не завжди почувається комфортно. Вона шукає своє місце, виборює його – як насправді кожен і кожна героїня цього фільму. Цей фільм – про утопію, яку зараз Україна пропонує світу. Про утопію дуже антагонізованого суспільства, яке все ж таки знаходить точки перетину. Ми бачимо п’ять героїв і героїнь, усі вони – цілковиті протилежності, в них зовсім різні ідентичності, політичні погляди, професії, емоційні стани й досвіди. І попри це все ми знаходимо порозуміння, починаємо взаємодіяти. Це портрет молодого українського покоління, який дає надію на майбутнє після перемоги. Ми знімали цей фільм до початку лютневої війни, це був час, коли ще було місце для рефлексії. Ми могли критикувати самих себе. У цьому фільмі ще багато свободи. Вчора дивилася цей фільм і дивувалася, якими щасливими і наївними ми були тоді. Йшла війна, а ми робили вистави про війну, займалися творчістю! Сьогодні це втрачено, все стало чорно-білим. Принаймні на деякий час.
Добре, що ви встигли це зробити, адже всі три фільми – це зона вільного мислення. Вони дуже відрізняються від фільмів масового патріотичного спрямування, яких в Україні виходило досить багато. З вашого фестивального досвіду й розмов із глядачами, чи така складність кіно не провокує в аудиторії тезу, що «не все так однозначно»? Чи вона навпаки показує, що ми маємо сміливість говорити про складні питання попри все?
Під час кінофестивалю в Локарно до нас зверталося багато німецьких, австрійських, швейцарських журналістів. Я думаю, що позиція «не все однозначно» в них якраз була до перегляду фільму. Я впевнена, що «Синдром Гамлета» змінює сприйняття України, робить його більш глибоким. У мене була проста внутрішня задача, дуже схожа на ту, яку я виконувала в польській виставі в 2018 році «Левів не віддамо». Важливо засвідчити свою перспективу на події в країні, важливо створювати критичне мистецтво і спільне поле для
діалогу зі світом, важливо мати політичний вплив на західні спільноти. Словом, у мистецтві мені принципово важливо зайняти суб’єктну й критичну позицію щодо себе самої, до своєї країни. Це передусім про гідність. Європейці дуже мало отримували інформації про українців від самих українців і українок.
Після фільму, під час інтерв’ю журналісти широко відкривали очі. Вони побачили фільм і його мікросуспільство, яке є критичним до себе й до процесів у власній країні. Так, у нас є патріотизм і активні громадянські рухи, і для цього є простір. Якщо це критика радикалізму, націоналізму – так, вона в нас існує. Якщо це ЛГБТ+ тема – для неї теж є простір, навіть якщо він конфліктує з традиційними канонами. Журналісти раптом побачили, що наша країна – це не вузький коридор, як нас завжди представляли пропагандисти Путіна. Пояснити й показати це було нашою задачею. Коли я побачила реакцію подиву й захвату в закордонних журналістів, я подумала, що ми з командою свою місію виконали. Тобто фільм складний, із внутрішніми конфліктами й протистояннями, але він спрацьовує так, що іноземна аудиторія може чомусь у нас навчитися.
Кадр з фільму "Клондайк", режисерка Марина Ер Горбач
Оця форма театральних репетицій на сцені у фільмі – це по суті прообраз того, як шукати спільну мову в обмеженому просторі в конфліктній ситуації. А з документальністю ви працювали й раніше – наприклад, у проєкті «Громадянський піксель», де збирали матеріали від звичайних людей. Як робота з документом і свідченнями впливає на вашу творчість?
Якщо поглянути, більшість моїх останніх творчих проєктів – про війну. Коли почалася повномасштабна фаза, мене поглинула якась зневіра, мені здавалося, ніби все, що я робила до цього, не мало сенсу. Раніше як артистка я вірила, що моя творчість може щось змінити, що я в якийсь спосіб можу донести світу всі потрібні месиджі, адже я багато грала за кордоном, співпрацювала з багатьма зарубіжними театрами. І мені в якийсь момент здалося, що якщо ця велика війна таки прийшла, то моя робота була марною.
Згодом я повернулася до себе, до своєї певності в тому, що мистецтво щось значить у світі. Зараз я роблю нову виставу. І вона знову про війну, точніше, про різні війни. Разом із режисеркою Розою Саркісян ми розробляємо лабораторію перформативного і соціального дослідження воєн. В рамках цієї лабораторії ми будемо уважно вивчати війни, які зараз тривають у світі, гендерні війни, наприклад, теж, безумовно ми будемо вивчати і війну, яка все ще триває в Україні. Ми хочемо, щоб це була саме лабораторія, тому що припускаємо, що
будь-яка закрита форма вистави про війну – це можливість естетизації, а війну естетизувати не можна. Тут потрібен зовсім новий медіум роботи з темою, спроба припинити репродукувати традиційні форми репрезентації війни. Тому ми зупинилися на ідеї лабораторії. Будемо досліджувати, яким чином війна впливає на наші життя, чому так сталося, що війна – це якась нескінченна історія.
Ваша героїня в «Поганих дорогах» складна, дуже сильна, в етичній ситуації, яка в мирний час для когось би була однозначною. А на війні можливо все, і любов та її прояви бувають не такими, до яких всі ми звикли. На основі чого Ви вибудовували її образ? Якою вона мусила бути, щоб глядачі щось зрозуміти про війну, втрати, стосунки?
Думаю, в мирний час така героїня може і не з‘явилась би, бо на екрані ми бачимо жінку, яка має посттравматичний стресовий розлад через участь у бойових діях і втрату близької людини на війні. Ще в 2016-2017 роках я брала участь у проєкті «Громадянський піксель», це був реабілітаційний проєкт для демобілізованих з АТО ветеранів і ветеранок через театральні практики і перформанс. Тоді ми грали плейбек театр, що складався з історій наших героїв і героїнь. Я дуже багато спілкувалася з військовими, інтервʼювала солдаток і
дружин солдатів. Щоби підготуватися до ролі у фільмі, я також зустрічалася з героїнями, дивилася документальні матеріали і відео. Мені було важливо створити автентичну героїню, передати інтенсивність екзистенції в зоні бойових дій. Мені було важливо, щоб в українському кіно з’явилася теж яскрава репрезентація жінок-військових.
У фільмі «Клондайк», окрім інших важливих тем, які він зачіпає, один мотив звучить дуже потужно – сила жінки. Останні кадри стрічки це підкреслюють – життя пробивається через біль, навіть якщо позаду й попереду немає ніякого сенсу. Наприкінці титрів ми бачимо присвяту жінці. За останні вісім місяців ви, напевно, бачила багато жіночих доль, їхню боротьбу за життя в чужій країні. Що важливого ви дізналися про них?
Коли я повертаюся думками в перший місяць війни, в мене виникає таке враження, ніби мене там не було. Свідомість цього не пам’ятає. Мої батьки й сестра були в Харкові, не хотіли виїжджати. Я, як і багато колег, зайнялася волонтерством, зустрічала на вокзалі людей, їздила волонтерською машиною до кордону, бачила багато травмованих війною людей, які часто евакуювалися з найбільш постраждалих областей України. Але мене особливо вражали жінки – своєю затятістю, силою, як в них включався режим «життя». Вижити будь-якою ціною. Коли я бачила, як в нелюдських умовах жінки борються за майбутнє своїх дітей, це нагадувало мені мою героїню Ірку з «Клондайку». В якийсь момент саспенсу події розгортаються таким чином, що здається, ніби виходу немає. А виходу справді немає, коли на твій дім чи тобі в обличчя направлена зброя. Але моя героїня – вся про життя, вона до останнього кадру фільму змагається з війною, тобто передусім змагається з логікою війни і
насильства.
Кадр з фільму "Погані дороги", режисерка Наталя Ворожбит
У фільмі «Клондайк» кількома сильними штрихами змальовано катастрофу рейсу МН17. Це взагалі одна з перших спроб в українській культурі поговорити про цю трагедію. Для українців це була якась дуже особиста трагедія, і тоді чи не вперше стало зрозуміло, що війна Росії проти України, яку тоді називали АТО, стосується не лише України, а й всього світу. Чим для вас став той день?
Я дуже добре пам’ятаю той день. І я була абсолютно переконана, що після такої трагедії світ обов’язково зреагує й активно діятиме проти російської агресії і російських терористів. І що ж ми побачили?.. Цей фільм ніби говорить: якби світ відреагував на анексію Криму, якби світ за законами міжнародного права зреагував на катастрофу МН17, якби світ визнав, що в 2014 році росіяни перетнули кордони незалежної, суверенної держави, то зараз би цієї повномасштабної війни не було б. Ми роками звикли чути «Європа», «європейські цінності». У цьому фільмі показано поєднання українського контексту і європейського, це все одна спільнота. І виникає застереження: або це спільний простір, де ми реагуємо на проблеми одне одного (мене як акторку тривожить, наприклад, польський контекст, я працюю з локальними проблемами і намагаюся зробити це суспільство кращим), або ми визнаємо, що всі ці поняття – лише слова, концепт, який себе вичерпав і потребує переосмислення. Такий політичний контекст цього фільму.
Це дуже медійна війна, ми бачимо сотні відеосвідчень про воєнні злочини, а водночас трапляються неймовірної сили кадри, які переносять нас у якусь міфічну реальність – як от момент, коли українські військові у щойно звільненому місті зривають з білборда російські лозунги, а з-під огризків паперу видніється вірш Шевченка з рядками «Борітеся – поборете». Як вам здається, коли після війни зніматимуть фільми з такими пафосними епізодами, ви будете їм вірити?
Думаю, все залежатиме від контексту й монтажу. Навіть пафосна сцена в доречному контексті може відіграти якусь геніальну роль. Як і всі, я була під враженням від цих моментів з мережі. Коли думаю про майбутнє, про надію, яка залишається в мені, про мистецтво після нашої перемоги, то чекаю, що до нас знову повернеться простір для рефлексії, простір свободи, як повернеться і багато артистів з фронту. Тому що війна все цензурує, і я сама відчуваю цю зміну. Я не знаю, яким буде мистецтво після війни, але мрію побачити в документальних проєктах оці сцени з віршами Шевченка, причому я би хотіла
бачити це відео саме з тією накладеною музикою з «Гладіатора», бо в цьому все було прекрасне – і пафос, і кітч, і правдивість моменту.
В «Поганих дорогах» одне дівча каже фразу «в евакуації на морі було погано, а повернулися – чути як стріляють, значить, я вдома, так добре стало». Як для вас змінилося відчуття дому?
Я з Харкова, мені здається, війна забирає мій дім по сантиметру щодня. На початку влучили в мою школу, в мій клас. Потім влучили в місце, де я зазвичай зустрічалася з друзями в центрі. Потім влучили в мій перший дім, який я знімала, коли стала дорослою, потім дісталося і моєму будинку на Салтівці. Оце «воно» потихеньку забирає дім. Але я вже мала досвід еміграції ще до війни, і тоді подумала, що дім – це коли я сама собі стаю домом. Я мрію повернутися в Харків, відбудовувати його. Я зберігаю в собі образ «Харків –
залізобетон» і не дозволяю собі зневіритися.
Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, Institut für die