Суспільство ненависті й турботи
Yumikrum, "Matters of the heart", flickr.com

18 minut czytania

/ Україна

Суспільство ненависті й турботи

Світлана Олешко

Jeszcze 5 minut czytania


Український письменник Андрій Бондар пише на своїй сторінці в фейсбуці, що українці не відчувають ненависті до росіян. Це росіяни нас ненавидять і хочуть знищити. Українці ж відчувають лють і гнів. Не знаю, чи свідомо Андрій майже цитує марш українських націоналістів, який тепер є маршем нової української армії:

«Плекав нас біль по втраті України,

Кормив нас гнів і злість на ворогів».

Я відчуваю лють, злість і гнів. Ще огиду. Але все ж таки я відчуваю і ненависть. Виявляється, є просто ненависть – і є якась нова українська ненависть.

Моя ненависть холодна, раціональна і конструктивна. Така, про яку пише письменниця й історикиня Олена Стяжкіна: «Стріляти спокійно, без нервів, із красивим цивілізованим, трохи втомленим,  обличчям, повсякчас заряджаючи знову і знову пістолет, автомат, міномет, HIMARS і рушницю, завбачно заховану з кінця 1940-х років». Моя українська ненависть захищає демократію і свободу в усьому світі, конвертується у дуже конкретні вчинки і дії та має свою історію.

24 лютого 2022 року я була вдома, в Харкові, на вулиці Мироносицькій. Як і всі українці, я прокинулася від вибухів, прочитала в інтернеті про те, що «почалося» і … пішла в душ. Такий цілком нераціональний крок мені видавався дуже правильним. Але коли я остаточно прокинулася, а бомбардування не припинилися, стало зрозуміло, що приймати душ – сумнівне задоволення. А якщо влучать у твій будинок, а ти гола і з мокрим волоссям?

24 лютого я навіть вийшла з дому за мінеральною газованою водою і сигаретами. Воду я купила, але сигарети вже не продавали. Чергові обстріли застали нас із сусідами на вулиці. Один день ми просиділи в моєму неопалювальному і неелектрифікованому гаражі. Замерзли і повернулися в квартири. Обладнали собі «спальні» в коридорах біля вхідних дверей. Не роздягалися і не роззувалися. У нас ще було опалення, електрика, мобільний зв’язок, інтернет. Було все, що і вчора, і позавчора. Дім, їжа, душ. Додавалися лише російська авіація та артилерія. Мені почали дзвонити польські журналісти. Саме про це я їм і розповідала. Подзвонив Анджей Северин, директор Польського театру в Варшаві, запитав, як я. Я не знала, як я, але щось відповідала. Мене вистачило на тиждень такого життя. Коли актор нашого театру привіз мені й сусідам хліб, молоко, яйця, я просто не змогла вийти на вулицю, щоб їх забрати. Це як і з душем. Тримаєш яйця, а поруч падає бомба… яйця ж розіб’ються.

Коли росіяни влучили в будівлю СБУ, що розміщується на моїй вулиці, ми з молодшими сестрами покидали в машини їхніх дітей і псів, наших батьків і поїхали. Так, у нас були повні баки і зібрані тривожні валізки  ще з 2014 року. Їхали ми до Львова (бо там родина мого чоловіка). Відстань у 1000 км ми подолали за тиждень. Корки, блок-пости, комендантські години… Ми ночували у знайомих, у знайомих знайомих і в зовсім чужих людей. Нас обіймали, годували і прихищали українці. Мені продовжували дзвонити польські журналісти і Анджей Северин. Так я опинилася у Варшаві. Тепер нас обіймали, приймали і годували поляки.

У 2013 році харківський театр «Арабески» отримав запрошення взяти участь в українсько-польському проєкті, присвяченому Волинській трагедії чи «Волинській різанині», як це називають поляки. Задум полягав у тому, що двоє режисерів, український і польський, з однією групою акторів, українських і польських, зроблять один спільний спектакль про українсько-польську ненависть. Режисери погодилися, що спільно працюватимуть з «Декалогом українського націоналіста», історичним документом авторства Степана Ленкавського (псевдо «Залужний»). Автор Декалогу – один з ініціаторів проголошення Української держави у Львові – був заарештований Гестапо й ув'язнений у концтаборі Аушвіц. Він вижив. І так, він був українським націоналістом.

У Декалозі, принаймні в одному пункті, у восьмому, справді, звучить слово «ненависть»: «Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів твоєї нації». Саме це зараз і відбувається з усіма нами.  Зізнаюся, десять років тому для мене, харків’янки, весь цей Декалог звучав архаїчно, наївно, часом просто незрозуміло. Думаю, польський режисер розумів іще менше. Спільного спектаклю ми не зробили. Занадто різними виявилися наші естетичні та політичні погляди. Ми зробили дві окремі вистави з тими самими акторами. Зіграли їх спільно кілька разів у Любліні, Харкові, Луцьку і роз’їхалися. Чи була в цьому проєкті ненависть? В історичній ретроспективі – так, була. Ми багато про неї читали і чули від свідків тих подій чи їхніх дітей. Чи відчували ненависть ми самі? Ні. Чи віднайшли ми в цьому проєкті порозуміння? Чи вдався діалог? Ні.

Я  не хотіла робити спектакль про ненависть мовою ненависті. Я шукала інші голоси і знаходила.

У 2022 році я роблю той самий спектакль із польськими акторами театру імені Арнольда Шифмана в Варшаві. Чи говоримо ми про ненависть? Мабуть. Але більше ми говоримо про тих, хто ненависті протистояв. Наприклад, про Владику Андрея Шептицього, лист якого до Папи Пія XII від 29-31 серпня 1942 року не був почутий Ватиканом: «…усе це чиниться із таким браком людського почуття, що просто важко повірити в існування таких людей. Але вони насправді існують». Чи про волинського воєводу Генрика Юзефського. Ось що про нього пише історик Тімоті Снайдер: «Генрик Юзефський керував Волинню в 1928-1938 роках. Він вважав, що польська і українська культури рівні. Любив українську мову, яка для нього асоціювалася з канікулами в дитинстві, геройськими вчинками часів  молодості і спільною українсько-польською історією».

Волинський воєвода підтримував союз Варшави та Києва, вважаючи, що внутрішня політика служить важливішій стратегічній меті – утворенню незалежної України.

 У 1930 році селяни з Великої України, перетнувши кордон, благали поляків, щоб ті оголосили війну Радянському Союзу. «Якщо б вибухла війна, серед наших людей такі настрої, що якби сьогодні увійшла польська армія, то цілували б ноги воякам, а весь народ піднявся би проти більшовиків».

Ми з польськими акторами хапаємося за історичні паралелі і дивимося на історичні факти з перспективи нашого часу і  спільного досвіду вже цієї війни. І ця перспектива фокусується на емпатії, людяності, неймовірній підтримці ближнього, залишаючи ненависть на іншому боці українського кордону.

Я розпочала свою роботу в Польському театрі з перформативних читань книги Оксани Забужко «Планета Полин», яку авторка прилетіла презентувати у Варшаві саме упереддень 24 лютого. Я вибрала два есеї, яких немає в українській версії книжки. У них йдеться про депортації, українських емігрантів та біженців. І ці вже новітні біженці є нащадками депортованих. Чергове покоління українців, у яких відібрано дім чи можливість повернутися додому. Це складно пояснити. Зрештою, я би не хотіла, щоб у світі побільшало людей з нашим досвідом, які б усе розуміли. Ніхто на такий досвід не заслуговує. Він не збагачує, ним прикро ділитися. Але ми мусимо. Тому що «нині заходять російські війська, щоб убивати нас на очах у всього світу - так само, як вони це робили сто років тому. А світ дивиться на це з подивом, гублячись у здогадках: можливо, все ж таки є якесь, хай і часткове, виправдання таким діям?».

Я пишу цей текст у дуже комфортному помешканні в центрі Варшави, коли мою країну щоденно обстрілюють і українці в Україні змушені сидіти в підвалах без світла, тепла, води. Не знаю, яку рацію в цьому можна шукати. Знаю, що моя ненависть надійно захищає мене від стокгольмського синдрому.

В есеях Оксани Забужко йдеться також про те, що ми, українці, дуже довго були позбавлені голосу. І тепер, коли ми можемо навчити всіх інших, принаймні тому, як зібрати тривожну валізку чи обладнати бомбосховища, кого обходить наша ненависть?

«І здається, що в цій нашій боротьбі наша колись залита кров'ю столітня Атлантида знову постає перед нами у всій своїй нестерпній, трагічній красі - зі своїми пророками і мучениками, загиблими геніями і забутими героями, надаючи другого виміру картинам новітньої історії, що проносяться перед нашими очима у прискореному темпі, - і вимагає нових уявлень і нових осмислень. Здається, відновивши свою ідентичність у війні за незалежність, українці нарешті вперше побачили, як багато їм є про що розповісти світові.

Якби тільки цього разу світ дослухався».

Наступною моєю роботою в Польському театрі в Варшаві мають бути перформативні читання книжки Маґдалєни Ріґамонті «Niewygodni». Це шістнадцять розмов журналістки з літніми людьми, які пережили Варшавське повстання, нацистські концтабори, вивезення цілих родин у Сибір тощо. Кожну з розмов Маґда назвала цитатою зі слів своїх героїв: «Бога в Треблінці не було. Точно не було», «Пробачити не значить забути», «Вони вбивали нас, ми вбивали їх», «Щось мене не пускало робити знімки», «Так сильно мені хотілося жити», і так далі. Ця книжка дуже важлива, вона також і про ненависть. Але здебільшого про людей, підтримку та людяність під час війни.

6 грудня 2022 року в Харкові на  Другому міському цвинтарі поховали Володимира Вакуленка, українського поета і дитячого письменника, замордованого росіянами в цій війні, у наші дні. Володя не був військовим, він не чинив збройного спротиву. Він писав вірші, дитячі книжки українською, виховував синів теж українською. Цього було достатньо, щоб його вбити. Цвинтар, де його поховали, є «історичним» і «закритим», як Личаківський у Львові чи Повонзки у Варшаві. Там ховають лише видатних людей чи таких, які мають там місце для родинних поховань. Я маю  родинне місце на цьому цвинтарі. Маю офіційний документ, про своє місце на цвинтарі в Харкові, поруч із моїм чоловіком. Я поклала цей документ у свою тривожну валізу, він зі мною у Варшаві, а місце для поховання  у Харкові. Тож моя ненависть має мене протримати до перемоги. Померти я маю вдома. У мене немає місця на Повонзках. Це мотивує до життя.

Ще трохи про цвинтарі, ненависть і Харків. Найстаріший міський цвинтар у Харкові знищили у пізні брежневські часи. Це була війна з історичною пам’яттю. Все просто, не маєш родинних поховань - не доведеш своє походження.

Ця війна з нашою історичною пам’яттю триває досі. Тривала і до 24 лютого на нашій території. Мій чоловік помер 11 жовтня 2021 року у Харкові. Його ховали на тому самому історичному харківському цвинтарі. Коли мені видавали медичне заключення, працівник поховальної контори переписав з паспорта ім'я, прізвище, дати народження і смерті й обміняв його на свідоцтво про смерть.  До всього цього додається (за ваші гроші) тимчасовий хрест із табличкою. Шоком для мене у день поховання, дослівно, коли труну з моїм чоловіком щойно закопали, було побачити, що табличка на тимчасовому хресті з його ім’ям та прізвищем була виготовлена не українською мовою. На ранок я дзвонила в поховальну контору. Працівник поховальної контори на мої претензії, мовляв, я показувала йому паспорт громадянина України, сказав: «Ми так завжди робили, переклали російською». Поки я кричала на нього з моєю українською ненавистю в телефон, а потім дійшла до цвинтаря, табличку замінили. Нам доводиться воювати також за наших мертвих, за їхні імена українською на їхніх могилах. Так що там не так із моєю українською ненавистю і турботою про рідні могили?

Український поет Павло Коробчук написав про сьогоднішніх українців: «Ми – суспільство ненависті і турботи».

P.S. Звісно, люди ненавидять когось, або щось і у мирному житті. Мабуть, я теж когось чи щось ненавиділа у тому попередньому житті. От тільки я про це не пам’ятаю.

Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро,  Institut für die Wissenschaften vom Menschen,  а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.

Partnerzy działu ukraińskiego w Dwutygodniku